Вони не можуть говорити — замість них говорять рідні, журналісти, волонтери. У Запоріжжі, під час щотижневої акції «Не мовчи – полон вбиває», пролунали історії тих, кого катують у російських тюрмах. Серед них — журналісти й мирні мешканці з окупованого Мелітополя. 

Їх викрали, засудили, замкнули в камерах — без доказів, без справедливості, без голосу.

Близько 8 тисяч підтверджених українських військових перебувають у російському полоні. І понад 16 000 цивільних українців. З них вдалося звільнити лише 168 осіб. Про це пише Українська правда з посиланням на Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця.

Говорити замість тих, хто в полоні

«Я говорю замість Артема Мурдіда», — лунало у гучномовець під час флешмобу «Я говорю замість них», коли журналісти зачитували свідчення незаконно засуджених українців. Серед них — ціла родина з Мелітополя: Артем Мурдід, його мати Анна Мурдід та дружина Анна Вошкодер.

Їх звинувачують у нібито організації замаху на колаборанта та підриви в окупованому Мелітополі. Проти них — жодного реального доказу, тільки свідчення, вибиті тортурами.

2 червня 2025 року у російському військовому суді в Ростові всі троє сказали своє останнє слово.

• «Про суть пред’явлених мені звинувачень я дізнався лише від представників правоохоронних органів РФ, які створили певні фізичні умови — насильство та тортури», — звернувся до суду Артем Мурдід.
• «Я не нацистка, не дотримуюся націоналістичних поглядів. До того ж, я потребую постійної медичної допомоги», — заявила його мати Анна Мурдід, яка предстала у суді з бондажем на руці. За її словами, наслідком знущань та тортур.
• «Я не нацистка. У мене маленька дитина, яка чекає мене вдома», — просила пом’якшити вирок дружина Анна Вошкодер.

Флешмоб "Я говорю замість них" під час акції "Не мовчи! Полон вбиває".

Попри їх свідчення та зізнання про тортури, суддя Олександр Генералов виніс максимально можливий вирок: довічне ув'язнення для Артема, 22 роки — для його матері, 20 — для дружини. Всі — громадяни України, усіх — судили за законами держави-окупанта.

Це — не поодинокі вироки. Це — система, яка маскується під судочинство, але насправді є каральною машиною окупанта, спрямованою на знищення громадян України. 

За схожим сценарієм до 27 років позбавлення волі засудили уродженця Мелітополя Єгора Семенова — за нібито спробу отруєння випускників Армавірського авіаційного училища. Свідчення у справі також здобуті під тиском і, за словами правозахисників, не мають під собою жодної доказової бази.

Журналісти за ґратами

Серед викрадених у Мелітополі — шестеро журналістів. Вони не мали зброї. Їх злочин — слово. За даними Інституту масової інформації, загалом із 2014 року Росія незаконно затримала понад 100 українських та іноземних журналістів. 

Зокрема, Анастасія Глуховська і Георгій Левченко з редакції РІА Мелітополь стали одними з перших, кого шукали озброєні росіяни після окупації. Разом із ними — ще четверо журналістів та адміністраторів українських телеграм-каналів: 

• Ірина Левченко, 

• Євген Ільченко, 

• Яна Суворова, 

• Владислав Гершон.

Владислава Гершона, 26-річного адміністратора місцевих спільнот, викрали у серпні 2023-го. Прийшли серед ночі, влаштували обшук, вивезли. Два місяці — жодної звістки. У листі з полону він звернувся до своєї матері:

«У мене не залишилося нічого, крім серця. Серця сина, чоловіка, онука, брата, племінника, друга. У цьому серці продовжує співати птах свободи. Не дайте нікому позбавити цього птаха голосу. Поверніть любляче серце додому. Дякую!»

19 вересня 2024 року в російському полоні загинула журналістка, яка, в тому числі, перебувала в одній із в’язниць Мелітополя, Вікторія Рощина. 

Коли звільнять цивільних?

Процес повернення українських громадян із полону залишається складним і часто болісно повільним. Як пояснив начальник Запорізької ОВА Іван Федоров, існують чотири категорії полонених: військові та цивільні, кожна з яких поділяється на засуджених і незасуджених. І саме від цього поділу залежить, наскільки швидко і чи взагалі вдається повернути людину додому.

«Якщо подивитися на практику останніх обмінів, то видно, що засуджених — особливо на території ворога — повертають набагато складніше. Вони не підпадають під звичайний порядок обміну, і для їхнього повернення потрібен окремий, складний механізм».

Українська влада визнає: повернення цивільних полонених також відбувається складніше, ніж військових. Як розповів начальник Запорізької ОВА Іван Федоров, засуджених цивільних росіяни майже не включають у списки на обмін.

«Ми комунікуємо з усіма органами, які займаються обміном — Службою безпеки України, Офісом обміну, іншими структурами. Ми адвокатуємо, щоб цивільні полонені вважалися не менш важливими, ніж військові. Проте на сьогоднішній день саме з цивільними обміни просуваються повільніше.

Я дуже сподіваюся, що ті масштабні обміни, які вже відбулися і які ще плануються, обов’язково включатимуть і цивільних полонених», — зазначив Іван Федоров.

Акція надії

Близько 8 тисяч підтверджених українських військових перебувають у російському полоні. З них понад 800 - з полку Азов. Проте полонених військовослужбовців значно більше – під час кожного обміну повертаються люди, яких РФ не підтверджувала. Про це розповіла заступниця керівника Офісу президента Ірина Верещук, пише Еспресо.

Щоб нагадати світові про полонених акцію «Не мовчи! Полон вбиває!» щотижня проводять у різних містах України. У Запоріжжі до неї приєднались військові волонтери, журналісти, родини полонених, небайдужі. Серед них — організаторка Стелла Орел, яка взяла участь у флешмобі “Я говорю замість них”:

«Я борюся за побратимів сина — бійців полку "Азов", які вже четвертий рік у полоні. Вони голодують, їх катують. Але ми показуємо всьому світу: вони не забуті. Вони не можуть говорити, але ми — їхній голос. Ми кричимо замість них», — емоційно виступила Стелла Орел.

«Полон — це повільна смерть. Вони повертаються і вмирають від зупинки серця. Бо серце не витримує тортур. Якщо ми будемо мовчати, їх просто вб’ють».

Стелла Орел, військова волонтерка, співорганізаторка акцій "Не мовчи! Полон вбиває" бере участь у флешмобі та свідчить за полонених.

Зворушливо виступила й Ірина Рицька, мати зниклого безвісти захисника Дениса Приступи:

«Я не знаю, де мій син Денис. Завтра буде два роки, як він зник. Ні бронежилета, ні каски — нічого не знайшли. Скільки листів написаних, звертань у різні інстанції. Я зараз кричу просто голосом свого сина.  Знайдіть і поверніть мого сина.  Два роки невідомості, два роки пекучого, жахливого, нестерпимого болю. Почуйте мене, допоможіть. Знайти, відшукати і повернути мого сина».

Цивільні, військові, журналісти, волонтери — їх викрадають за правду, за опір, за любов до свого міста і країни. І поки вони не можуть говорити — говорити мусимо ми. Щотижневі акції, гучні слова у мікрофон, плакати з іменами — це шанс повернути людей додому.

У Міжнародний день на підтримку жертв тортур 26 червня та у будь-який інший день, поки росія не звільнить кожного полоненого та несправедливо засудженого українця, ми кричимо: