Ірина Левченко на суді. скріншот відео окупантів
Окупаційний «Запорізький обласний суд» засудив до 15 років колонії відому мелітопольську журналістку Ірину Левченко, яку російські силовики викрали просто на вулиці ще у травні 2023 року. Понад три роки жінка провела у російських в'язницях і СІЗО. Тепер 64-річну журналістку визнали винною у «шпигунстві».
За версією ФСБ, після початку повномасштабного вторгнення Ірина нібито зв'язалася у Telegram із жінкою, яка перебувала на підконтрольній Україні території, і погодилася передавати інформацію українським спецслужбам.
Російське обвинувачення стверджує, що йшлося про місця розташування окупаційних адміністративних органів та їхніх співробітників, а також маршрути пересування російських військовослужбовців, техніки та озброєння.
Окремий епізод датований лютим 2023 року. Слідство стверджує, що журналістка нібито передала адреси російських «міністерств і відомств», створених на захопленій території Запорізької області, а також списки їхніх співробітників.
Ірина Левченко не отримувала російський паспорт і залишилася громадянкою України. Тому обвинувачення було пред'явлено за статтею 276 КК РФ — «шпигунство», яка застосовується до іноземних громадян та осіб без громадянства.
«Могли призвести до завдання вогневого ураження»
Примітним є формулювання, яким російська сторона обґрунтовує тяжкість обвинувачення. У повідомленні про вирок не йдеться про те, що передані Іриною відомості дійсно використовувалися українськими військовими або що по зазначених об'єктах завдавалися удари.
Стверджується лише, що передача інформації «могла призвести до завдання вогневого ураження».
Про будь-які фактичні наслідки — удари по цих об'єктах, руйнування, загиблих або постраждалих — у повідомленні про вирок не сказано.
Є питання і до самих відомостей, які фігурують у справі. Зокрема, Ірині інкримінують передачу адрес російських «міністерств» і відомств. Місцезнаходження багатьох створених окупантами адміністративних структур не є таємницею: адреси установ публікуються самою російською владою в інтернеті, використовуються для прийому громадян і фігурують в офіційних повідомленнях.
Що стосується згаданих «списків співробітників», у повідомленні суду взагалі не уточнюється, про які саме документи йдеться. Не пояснюється, звідки журналістка нібито їх отримала, чи містили вони закриту інформацію і яким чином слідство встановило джерело цих відомостей.
Ще однією обставиною обвинувачення називає те, що інформація продовжувала зберігатися у пам'яті мобільного телефону Ірини аж до її затримання.
Затримали після того, як вона фотографувала місто
Історія затримання журналістки відома передусім зі слів її родини. У серпні ТРК "Мелітополь" докладно розповідав, що сталося з Іриною Левченко та її чоловіком після захоплення.
Ірина понад 40 років пропрацювала у журналістиці. Вона співпрацювала з місцевими та всеукраїнськими ЗМІ, писала про життя Мелітополя та його мешканців. На момент повномасштабного вторгнення офіційно вже була пенсіонеркою.
Але, як розповідала її сестра Олена Руденко, фотографувати та документувати те, що відбувалося навколо, Ірина продовжувала і після захоплення міста.
6 травня 2023 року російські силовики зупинили її просто на вулиці після того, як вона зробила фотографії. У журналістки забрали телефон. Коли до неї підійшов чоловік Олександр, затримали і його.
Ірина Левченко до російського полону. Фото із сімейного архіву
Додому подружжя вже не повернулося. Перші тижні родичі взагалі не знали, де їх утримують. Лише через два-три тижні Олександр зумів передати крихітну записку через одного зі звільнених.
Подружжя одразу розділили і перевозили між різними місцями ув'язнення у Мелітополі та районі. Зв'язатися з рідними їм не дозволяли.
Олександра Левченка звільнили у серпні 2024 року. Напередодні подружжя випадково побачило одне одного під час прогулянки — вперше після затримання. Поговорити їм не дали.
Понад три роки в'язниць та етапів
Після затримання Ірини російська сторона тривалий час офіційно не повідомляла родині навіть про висунуте обвинувачення. Справа була закрита настільки, що, за словами сестри журналістки, повного доступу до матеріалів не мав навіть адвокат.
Ім'я Ірини довго було відсутнє і в російських списках затриманих. Червоний Хрест також не зміг домогтися від РФ офіційного визнання її статусу.
За цей час журналістку неодноразово етапували. Її утримували у Мелітополі, Донецьку, Сімферополі, Краснодарі, потім знову перевозили між російськими СІЗО та окупованими територіями.
ТРК "Мелітополь" повідомляв про один з етапів Ірини з окупованого Криму до Росії. Під час таких переміщень родина періодично знову втрачала інформацію про її місцезнаходження.
У липні 2026 року Ірину серед ночі вивезли з Краснодарського СІЗО у невідомому напрямку. Пізніше з'ясувалося, що її знову доставили до окупованого Донецька.
Ірина та Олександр Левченки до російського полону. Фото: Facebook-сторінка Ірини
За звільнення Ірини борються міжнародні організації
Усі ці роки звільнення Ірини Левченко домагаються українські та міжнародні журналістські й правозахисні організації. Її справу порушували Національна спілка журналістів України, Комітет захисту журналістів (CPJ), «Репортери без кордонів» (RSF), Міжнародна та Європейська федерації журналістів.
Ще навесні ТРК "Мелітополь" розповідав про боротьбу родини та колег за звільнення Ірини. Її рідні зверталися до Координаційного штабу, Червоного Хреста та Національного інформаційного бюро.
Навесні 2026 року Комітет захисту журналістів звернувся до Конгресу та адміністрації США із закликом домагатися звільнення утримуваних Росією українських журналістів. Серед них були названі Ірина Левченко та журналістка РІА Мелітополь Анастасія Глуховська.
Про долю полонених журналісток із Мелітополя говорили і у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку — на 70-й сесії Комісії ООН зі становища жінок.
Ірину Левченко викрали у 61 рік. Зараз їй 64. Якщо призначений окупаційним судом 15-річний термін залишиться в силі, закінчитися він має, коли мелітопольській журналістці буде майже 80 років.
