Олександр до та після поранення з дружиною Владиславою. Колаж РІА Південь

25-річний Олександр Ніколаєв з Мелітопольщини обрав професію правоохоронця ще до повномасштабного вторгнення. 

Коли почалась окупація, він залишив рідний Мелітополь та продовжив службу в Запоріжжі. У березні 2025-го під час ротації FPV-дрон влетів йому під ноги: двоє побратимів загинули на місці, сам Олександр втратив нижні кінцівки. Свою історію він розповів у програмі «Шлях Героїв» Ютуб-каналу «МАЙДАНЧИК_БЛОКПОСТ».

Початок повномасштабної війни зустрів в окупації

Олександр вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ на спеціальність «Кримінальна поліція» і планував стати оперуповноваженим. Стажування проходив у Мелітопольському райвідділку – там його й застало 24 лютого 2022-го.

«Ми зустріли війну як курсанти в Мелітополі, у райвідділку. Зв'язку не було – його то глушили, то ламали. Я тоді ще був курсантом і не розумів, що робити: університет у Харкові, там вже йшли вуличні бої, нікого, хто міг би щось порадити», – згадує ветеран.

За кілька днів вийшли на зв'язок мелітопольські поліцейські, які вже покинули окуповане місто. Вони сказали збирати речі та виїжджати до Запоріжжя.

Олександр виїхав гуманітарним автобусом у супроводі рятувальників ДСНС. Дорога з Мелітополя до Запоріжжя через усі блокпости зайняла близько десяти годин.

«Проїхали більш-менш безболісно. Так, роздягали, обшукували, але нічого страшного не сталося. Дехто не зміг виїхати, декого висадили просто на дорозі», – каже Олександр.

Курсантів достроково випустили з університету, присвоїли офіцерське звання. Мелітопольський райвідділок тим часом вже перебазувався до Запоріжжя. Олександр ніс службу на блокпостах і в патрулях, брав участь у пошуках диверсантів.

«Мені здавалось, що я роблю недостатньо»

До 2024 року Олександр Ніколаєв служив у поліції Запоріжжя. Але відчуття, що він робить замало для держави і людей, наростало. У липні того ж року він перевівся до стрілецького батальйону поліції.

Підготовка тривала кілька місяців: тактична медицина, відпрацювання дій у бою, сценарії евакуації.

«Нас готували дуже ретельно, по тактичній медицині, до всіх можливих ситуацій. Велика дяка командирам – підготовка була справді професійною. Багато з нас узагалі не мали жодного бойового досвіду до цього», – каже ветеран.

Перший бойовий виїзд відбувся в грудні 2024-го. Увесь розрахунок – хлопці з окупованих територій, переважно з Мелітополя. Завданням на першому виїзді були рекогносцирування (візуальне обстеження та вивчення місцевості й противника особисто командиром та офіцерами перед початком бойових дій чи робіт, – ред).

Олександр на службі. Фото зі сторінки О. Ніколаєва в Інстаграм

«Було складно, тому що все – вперше. Очі розбігалися: що робити, в якому порядку, де встановити зв'язок. Але для першого разу у нас все вийшло добре», – розповідає він.

Під час пошуку позиції група зайшла в покинутий бліндаж і натрапила на підрозділ із Закарпаття. Ті нагодували мелітопольців бограчем і розповіли, що де знаходиться в окрузі.

«Саме на війні я скуштував найсмачніший бограч», – зізнається Олександр.

У наступні виїзди розрахунок вже вів точний вогонь: працювали по бліндажах, техніці та піхоті противника.

«Мені це подобалось. Я відчував, що знаходжусь там, де потрібен. Фізично ніколи не вважав службу важкою. Але вночі, коли все стихає, – лячно. Боїшся, що хтось зараз заскочить і просто вб'є. Накручуєш себе. А хлопці поряд кажуть: не нагнітай попрацюємо – відпочинимо, все буде добре. Так і тримались», – згадує ветеран.

Єдиний виживший

13 березня 2025 року під час ротації FPV-дрон влетів Олександрові прямо під ноги. Командир мінометного розрахунку та водій евакуаційного автомобіля загинули на місці. Сам він на мить осліп від вибуху.

«Перше, що побачив: пальці висять на рукавичці. У голові – тільки біль. Більше нічого не розумів», – каже він.

Почався обстріл, і побратими фізично не могли одразу дістатися до нього. Олександр намагався накласти собі турнікет сам, але сил не вистачало.

«Турнікет застряг, тягнув з останніх сил. Наклав, але накрутити як треба – не зміг. Лежав довго. Хлопці потім казали, що мало хто вірив, що виживу», – продовжує розповідь поліцейський.

Коли обстріл стих, бійці витягли його через посадку – броня зачіплялася за кущі, довелося знімати. У бліндажі наклали турнікети на три кінцівки, поставили знеболювальне.

Евакуація, на щастя, пройшла швидко та дуже вдало.

«У нас дуже круті водії. Вони реагують миттєво – це відпрацьовувалось ще під час підготовки до перших виїздів», – каже Олександр.

На стабілізаційному пункті пораненого знеболили та ввели в медикаментозний сон. Прокинувся через п'ять днів – у дніпровській лікарні Мечникова, прив'язаний до ліжка, з трубкою в горлі.

«Я не розумів, є в мене ноги чи нема. Нічого не відчував. Коли прийшла дружина – не впізнав її. Коли приїхали керівники з райвідділку – теж не впізнав. Галюцинації, туман», – розповідає він.

Кров для Олександра збирали терміново – відгукнулись десятки людей. За два дні після стабілізації його перевезли до Головного госпіталю МВС у Києві. Там він провів близько півтора місяця лежачи.

Ампутація та протезування

У Києві стало зрозуміло: ліву ногу нижче коліна врятувати не вдасться – почалось відмирання кісткової тканини та м'язів. Праву ногу ампутували вище коліна. Щодо пальців на руці консиліум лікарів довго вирішував, як зберегти хват – і поки що лишив питання відкритим.

«Мені здавалось, що я нікому не потрібен: державі, дружині, родині. Така реакція, мабуть, у всіх, хто втрачає кінцівки. Але дружина, друзі, побратими, командири – всі тільки підбадьорювали. Казали: це початок нового життя, ми з тобою. З такою підтримкою важко опустити руки», – каже ветеран.

Дружина переїхала з Запоріжжя до Києва на весь час лікування – щоранку приносила каву, сиділа до пізнього вечора.

Олександр з дружиною Владиславою. Фото зі сторінки О. Ніколаєва в Інстаграм

Після протезування Олександр повернувся до Запоріжжя й почав заново вчитися побуту: готувати, пересуватися вдома на кріслі колісному, керувати автомобілем лівим протезом на автоматичній коробці.

«Нічого особливо складного не виявилось. Усе схоплювалось на льоту. Навчився керувати авто: газ і гальмо – ногами, кермо – протезом. Це автомат», – розповідає він.

Тепер Олександр вивчає 3D-друк, ходить до спортзалу й планує займатися виготовленням обладнання для армії.

«Ми – такі ж люди»

Адаптація до мирного життя виявилась складнішою не фізично, а соціально. Є в Україні значна проблема з інфраструктурою: де немає поручнів, де пандуси занадто круті, де взагалі немає можливості зайти.

Також Олександр звертає увагу на неготовність суспільства до ветеранів з інвалідністю.

«Вражає невихованість. У черзі ніхто не запропонує пропустити, на слизьких сходах – ніхто не підтримає. Але буває і навпаки: хтось потримає двері, хтось прикладе руку до серця – і цього достатньо», – каже він.

Найбільше дратує нав'язливість: деякі безпардонно обіймають, цілують, навіть сунуть гроші в кишені, як жебраку. 

«Я така ж людина. Якщо хочеш показати повагу – рука до серця, і все. Не треба чіплятися, не треба питати, за кого я пішов і навіщо. Це хай залишається у вас в голові. Треба просто бути людянішим та вихованішим», – пояснює ветеран.