Другий випуск проєкту «Звільніть наших рідних» на Ютуб-каналі Громадського радіо присвячений журналістці Ірині Левченко з Мелітополя, яку російські окупанти викрали просто на вулиці у травні 2023 року. 

Її сестра Олена Руденко розповідає, як родина понад півтора року не мала жодної інформації про долю Ірини, чому Росія приховує незаконно ув'язнених цивільних, як відбуваються етапування між окупованими територіями та російськими колоніями, і що сьогодні відомо про місцеперебування журналістки. 

Затримання на вулиці

Ірина Левченко залишилася в Мелітополі після початку повномасштабного вторгнення, документувала життя під окупацією і не припинила працювати журналісткою навіть тоді, коли це стало смертельно небезпечно.

«Вона журналістка, напевно, від народження – зі школи. Після навчання в університеті вона стала журналісткою просто в повсякденному житті: немає такого, щоб вона кудись пішла і чогось не помітила, з кимось не поговорила, не зробила якісь фотографії. Це було її життя, вона цим постійно жила. З початком повномасштабного вторгнення вона не покинула свою роботу, хоча на той момент уже офіційно була пенсіонеркою і не працювала. Але журналіст не буває колишнім – це залишається назавжди. Тому, вирішивши залишитись на окупованій території, вона не покинула свою справу: документально фотографувала, що відбувається в місті, як воно змінюється з приходом ворогів», – розповідає Олена Руденко.

Саме за цим заняттям Ірину й затримали у травні 2023 року.

«Спочатку затримали саме її – через фотографії, підійшли до неї, забрали телефон. А коли підійшов чоловік, забрали й його разом з нею. Додому в той день вони вже не повернулися», – каже Олена.

Понад півтора року без жодної звістки

Родина довго не мала жодного зв'язку із затриманими та не знала навіть, де саме їх тримають.

«Подробиці ми вже дізналися після того, як звільнили її чоловіка – він пробув у полоні рік і вісім місяців. На той момент ми тільки знали, що їх затримали, і можливо, тримають саме в Мелітополі. Зв'язку з ними не було. По-перше, через те, що ми на той момент перебували на території України, а близьких родичів, які могли б прийти, написати заяву, дізнатися про них, там не залишилося. А підставляти людей, які нам дорогі, наших друзів, ми теж не могли. Тому впродовж понад півтора року ми взагалі нічого про них не знали. Уже коли звільнили її чоловіка, ми потроху почали дізнаватися, як там тримають людей і які там умови », – розповідає Олена Руденко.

Розділені одразу: як утримували Ірину та Олександра в Мелітополі

Подружжя розділили відразу після незаконного затримання.

«Їх затримали, і вони не потрапили в одну камеру – розділили одразу. На той момент їх перевозили просто по району, навіть у самому місті було декілька тюрем, де тримали заручників. Через певний час їх просто переміщували з одного місця в інше. Були моменти, коли чоловіків і жінок тримали разом в одній камері – це був важкий період», – каже Олена.

За словами сестри Ірини, єдиний раз подружжя побачилося напередодні звільнення Олександра в серпні 2024 року:

«Вони просто побачилися, навіть не поговорили. Його звільнили в серпні, а напередодні вони перетнулися десь на прогулянці, на вулиці. Просто побачили, що вони живі – і все. Більше вони жодним чином не спілкувалися й не перетиналися».

Про сам маршрут переміщень по Мелітополю родина дізналася лише згодом.

«Їх просто перевозили машиною по Мелітополю, з одного місця в інше, або в район. Ми не знали, де вони перебувають, з нами ніхто не зв'язувався і нічого не повідомляв. У них не було можливості навіть на один дзвінок – хоч комусь, рідним чи друзям, щоб сказати, що нас затримали і тримають там-то», – розповідає Олена.

Про затримання подружжя родина дізналася завдяки крихітній записці, яку вдалося передати від Олександра через когось із звільнених – приблизно за два-три тижні після затримання. За словами Олени, є свідок, який на власні очі бачив момент затримання і потенційно може стати ключовим свідком у майбутньому.

Закрита справа: чому навіть адвокат не має повного доступу

За словами Олени Руденко, справу Ірини повністю закрито, і навіть адвокат не має до неї повного доступу.

«Я думаю, що саме затримання, можливо, було випадковим. Але коли потім дізналися, хто це, зробили все, щоб ніхто нічого не дізнався. Закрили всю справу – доступу немає, її немає в жодному списку про затримання, жодному з російських», – каже сестра полоненої.

Ірина Левченко. Фото з сімейного архіву родини

Червоний Хрест, за її словами, так і не домігся від росіян визнання статусу Ірини.

«На жаль, з Червоним Хрестом у нас не склалося. Але з двох боків одночасно на нас вийшли волонтери – вони за кордоном, і почали передавати нам листи. Завдяки цьому ми зараз маємо зв'язок з Іриною через листування – приблизно два-три листи на місяць. Хоча б дещо ми можемо дізнатися про неї, про стан здоров'я, куди її переміщують. І, звісно, тим людям, які там перебувають, дуже потрібна підтримка рідних – знати хоча б про якісь зміни в сім'ях, щось цікаве, просто дізнатися про нас самих. Їм це дуже потрібно», – пояснює Олена.

Маршрут етапувань і слід, що губиться в Ростові

За інформацією РІА Південь, яку ми отримали від сестри Олени Руденко у 2025 році, Ірину утримували в Донецькому СІЗО, згодом перевели до СІЗО Сімферополя, в червні 2026 року стало відомо про етапування журналістки до російського Краснодара. Між Сімферополем і Мелітополем, за словами Олени, був ще Донецьк – тобто спочатку жінку возили по тимчасово окупованих територіях.

«Останній лист від неї був на початку липня, здається, 2 липня, з Краснодара. Вона написала, що очікує на етап до Ростова. Ми намагалися почекати тиждень, щоб вона там облаштувалася, бо коли людей етапують, листи можуть загубитися, їх можуть не передати – а це платні послуги, вони не просто так туди приходять. Тому ми вирішили трохи почекати, доки вона напише, що вже на місці, і тоді відправити листа до Ростова. Вона не написала. І про її місцеперебування наразі ми не знаємо», – розповідає Олена Руденко.

Пізніше на адресу чоловіка Ірини прийшов офіційний документ.

«Прийшов документ, що її перевели, здається, до Сімферополя для відбування покарання – до продовження, до наступного етапу. Що це означає, ми не знаємо. Чи відбувся остаточний суд, чи щось їй призначили – теж невідомо. Наразі до 27-го цензор у відпустці, і ми чекаємо, коли зможемо знову отримувати листи», – каже Олена.

За її словами, відбулося два, можливо три судові засідання, а адвокат, з яким прямого спілкування в родини немає, передав через посередників, що «все йде добре».

Наприкінці липня 2026 року РІА Південь стало відомо, що членкиню НСЖУ Ірину Левченко вкотре етапували. Цього разу її перевезли зі слідчого ізолятора Краснодара до тимчасово окупованого Донецька. Про це повідомила сестра журналістки Олена Руденко, яка отримала від Ірини листа.

За словами родички, етапування відбулося посеред ночі: Ірину підняли близько опівночі, змусили зібрати речі та повезли у невідомому напрямку.

Що Ірина пише в листах

Листи журналістки, як і інших полонених, проходять цензуру – рядки, які цензор вважає небажаними, закреслюють.

«Роль цензора – закреслити те, що, на його думку, не можна читати нікому. Приходили листи з закресленими кількома рядками, ми намагалися їх розшифровувати. Вони не такі, що прямо не можна читати, але цензор їх не пропускає. Тому ми теж намагаємось у листах писати завуальовано про когось – щоб не виникало думки: "ой, а що ж там написали такого, що не пропустили"», – пояснює Олена.

Оскільки українську мову цензори не пропускають, Ірина пише російською – з характерною для себе іронією. Голова Об'єднання родичів політв'язнів Кремля Ігор Котилянець процитував уривок з одного з її листів:

«Я зрозумів, що це точно пише вона. Вона пише: "6 июня у нас профессиональный праздник. Поздравьте моих коллег от моего имени, пожалуйста. И передайте им также: я нахожусь в длительной творческой зарубежной командировке. Изучаю быт и нравы аборигенов и понаехавших"», – цитує Котилянець.

За словами Олени, попри всі труднощі, Ірина намагається підтримувати інших ув'язнених.

«Я розповім один уривок з її листа, щоб ви всі зрозуміли, яка вона. Вона написала, як вони відзначали Новий рік: з кавової гущі малювала ялинку, а з фантиків від цукерок зробили гірлянди. Так вона підтримує всіх – серед ув'язнених є і старші за неї, і молодші. У нашому дитинстві була гра в слова, у міста – багато хто грав і досі грає, і вона грає в цю гру з людьми, намагається їх розважити й підтримати. Розуміє, що їй дуже важко, але тримається», – розповідає Олена.

Сестра полоненої додала ще одну цитату з листа журналістки: вона пише, що подумки дописує третій том мемуарів і поповнює список під заголовком «Не прощу – за».

«Це про те, що вони все одно фіксують усе, що там відбувається, і не пробачать. І ми не пробачимо – ні за наших рідних, ні за тих, кого вже не повернути, ні за наших дітей і всіх рідних, які захищають країну на передовій, за тих, хто тут поруч з нами і тримає сім'ї», – каже Олена.

Звернення до міжнародної спільноти

Родина Ірини зверталася до міжнародних організацій у надії, що вони вплинуть на Росію щодо звільнення незаконно утримуваних українських журналістів – наразі Росія незаконно тримає понад 30 медійників.

«Минулого року ми були в Угорщині – це була більше інформаційна поїздка, розповідали про ситуацію. Там непогана українська діаспора, ми бачилися з дітьми, які дуже цікавилися цією темою. Цього року, в березні, я була в Сполучених Штатах, зустрічалася з помічниками сенаторів – і там є сподівання», – розповідає Олена.

Олена Руденко (друга ліворуч) в складі мелітопольської делегації у Держдепартаменті США. Фото РІА Південь

Обмін цивільних: чому це майже неможливо

Згідно з міжнародним гуманітарним правом, цивільних осіб брати в полон або затримувати як «полонених» заборонено. Це є серйозним порушенням міжнародних норм і кваліфікується як воєнний злочин. Тому офіційно мова про обмін не може йтись. Їх мають звільнити. 

«Ми всі знаємо, що цивільного неможливо поміняти – немає для цього механізмів і законів, бо по-перше, їх узагалі не мали права затримувати. Це просто не мало статися, і ми всі це розуміємо. І серед цивільних немає жодного пріоритету – давайте звільнимо жінок, які жінки? Давайте звільнимо старших жінок, а молодші? Вони проживають своє найкраще життя, і, можливо, є якась інша логіка», – каже Олена.

Держава, за її словами, підтримки родинам не надає:

«Немає жодної підтримки від держави. Я дуже вдячна тим, хто допоміг нам грошима, – завдяки цьому ми можемо зараз підтримувати Ірину фінансово, бо ми не можемо навіть всією родиною зібратися: усі працюємо, а пів сім'ї – військові. Це дуже маленькі гроші. Ми вже не кажемо про адвокатів – на них ідуть шалені кошти. Але для підтримки самих ув'язнених є можливість передавати їм гроші, класти на рахунок, щоб вони могли хоч трохи відчувати нормальне життя. Там є магазини, можна щось купити. Вони теж люди, їм теж хочеться жити».

Життя в очікуванні та зіткнення з проросійськими настроями в місті

Олена Руденко пригадала епізод, що стався ще до виїзду родини з окупації – коли її молодша донька голосно звернулася до російських військових у черзі.

«Ми ще залишалися в окупації, стояли в черзі за хлібом. Донька голосно звернулася до молодих хлопців-військових: навіщо ви тут стоїте, навіщо ви це зробили? Не для того, щоб спровокувати, а просто поговорити. Її вдарив чоловік – величезний, під два метри, дорослий, не юнак. Наш співмешканець, українець. І вся черга закричала: "Не провокуйте, ви підставляєте нас, тут наші діти, ви зараз їх спровокуєте"», – розповідає Олена.

За її словами, у місті виявилося чимало людей із проросійськими настроями.

«Ми з тобою вчора пили каву з однієї чашки, сиділи в одній коморі. А сьогодні я стою тут і прошу, щоб росіяни виїхали з нашого міста, ми не хочемо війни, не хочемо їх бачити. А за 10 метрів від мене стоять люди – не бідні – перед машинами, з яких роздають картоплю, крупу, консерви, і тягнуть це додому», – каже Олена.

Попри тягар очікування, родина намагається зберігати психологічну стійкість.

«Це дуже важко, бо ми знаємо, що з нами відбувається. Я нікого не засуджую, а навпаки намагаюся сказати людям, у яких рідні в полоні або воюють: треба жити, треба підтримувати себе в нормальному психологічному стані, бо ми – їхня підтримка, і крім нас у них нікого немає. Ми маємо продовжувати відчувати життя, щоб швидше витягнути їх, допомогти морально й матеріально. Бо якщо почати скиглити й сумувати, процес затримується – немає швидкого руху, ти не мислиш правильно», – підсумовує Олена Руденко.