«Залишаємось! У Бердянськ та Мелітополь ще повернемось і черешню будемо їсти», – відповідає нам бердянець Миколай (ім’я змінено з міркувань безпеки) на питання, чи планує він виїжджати із Запоріжжя. Натомість запоріжці висловлюють різні думки та коментують зміни у ставленні до переселенців, коли доля переміщення торкнулась і їхніх родин.
КАБи за розкладом, у найважчі дні – три удари на добу, атаки FPV-дронів по цивільному транспорту та торговельних точках. Російський терор Запоріжжя за останні місяці лише посилився.
У рубриці «Точка зору» запитали чи замислюються запоріжці про виїзд? І чи змінилося їхнє ставлення до людей, які були змушені покинути свої домівки в Мелітополі та інших тимчасово окупованих і прифронтових містах?
Постійні вибухи виснажують психологічно, і для декого з місцевих межа витривалості вже близько. Запоріжець Олександр зізнається: планує виїзд за кордон.
«Вже психозно тут жити. Вночі кидаємося, машина у дворі заводиться – і стрес починається... Бомблять, бомблять і бомблять. Куди плануємо? Де приймуть: в Румунію, в Молдову, кудись туди, бо там щось допомагають...
Ми вже не перший раз переїжджаємо, ми Чорнобиль пережили, я вже був біженцем. Повернулися додому, але тут прифронтове місто і психологічно важко».
Переселенець із Бердянська Миколай (ім'я змінено з міркувань безпеки) переконує, що виїжджати не збирається, а ставлення місцевих до ВПО з часом теплішає:
«У перші місяці були дуже напружені відносини. Нас не дуже полюбляли тут, скажімо чесно: "Поприїжджали, повиїжджали". Зараз усе змінюється, тому що там ми відчували війну, а тут, на жаль, ніхто не відчував, поки не почали бомбити. Зараз набагато краще ставлення до нас, є допомога...
Бердянськ вистоїть, ми повернемось додому. І в Мелітополь повернемось, і черешню будемо їсти».
Більшість опитаних нами запоріжців принципово залишаються у своїх домівках і намагаються тримати моральний стрій. Іванна Свиридова впевнена в силах українських військових:
«Нас обстрілювали завжди: спершу С-300, потім шахеди, тепер КАБи та FPV. Виїжджати ми не будемо звідси, допоки місто не буде окупованим, а такого не буде!
А щодо переселенців – це люди. Це наші люди, які потребують підтримки: моральної, фінансової. Потрібно просто допомагати нашим людям».
Рлдина 77-річної запоріжанки Валентини Білякової на власному досвіді пізнала біль вимушеного переїзду. Пенсіонерка стверджує: співчуття та повага до людей із Мелітополя та інших постраждалих міст в окупації залишаються для неї безумовним правилом.
«Нікуди не збираюся, нікуди. Внучка з двома маленькими дітками поїхала в Норвегію зараз: тут чоловіка похоронила, то вона дітей бігом зібрала. А до переселенців у мене нічого не змінилося, я з повагою завжди ставлюсь до цих людей. Вони вже пережили, представте: їх сюди привезли, вже там розбили їхні домівки ті тварюки. Я завжди до них з повагою, ввічливістю, підказую де магазин, де лікарня».
Цікаво, що чисельність населення Запоріжжя від початку повномасштабної війни майже не змінилася. За словами в.о. міського голови Регіни Харченко у коментарі для РІА Південь, нині в місті проживає близько 700 тисяч людей. Водночас змінився склад населення: приблизно 200 тисяч – внутрішньо переміщені особи, ще близько 100 тисяч – жителі навколишніх громад.
Попри посилення російських атак, масового виїзду із Запоріжжя нині не спостерігається. Більшість людей, з якими ми поспілкувалися, зараз не планують залишати місто. Для когось це рідний дім, для когось – робота, близькі або просто відсутність можливості почати життя заново.
Більшість опитаних стверджують: спільна небезпека лише зближує людей, стираючи кордони між «своїми» та «приїжджими» і перетворюючи місто на один великий дім.
