Росія змушує тисячі мелітопольців повертатися на тимчасово окуповану територію через московський аеропорт Шереметьєво, щоб урятувати свої квартири й будинки від так званої «націоналізації». У 2025–2026 роках окупаційна влада фактично поставила українців перед вибором: втратити майно або пройти фільтрацію ФСБ, допити, перевірку телефонів і отримати російський паспорт. Записало ексклюзивні свідчення двох жителів Мелітополя, які наважилися на цю небезпечну поїздку.

Мы з'ясувалы останні нововведення країни-агресора щодо українців, які в'їжджають до Росії. 

Нерухомість як інструмент тиску

Окупанти фактично позбавили українців права власності без прийняття російського громадянства. Власники українських паспортів більше не можуть оформити або підтвердити право на житло та землю. Головна і фактично єдина умова — отримання паспорта РФ. В іншому випадку майно ризикує бути визнаним «безгосподарним» із подальшою передачею третім особам або державі.

Ця політика стала потужним важелем тиску на тих, хто виїхав із Мелітополя у 2022–2023 роках, сподіваючись на швидку деокупацію. Час ішов, війна затягувалася, а тепер окупаційні адміністрації відкрито дають зрозуміти: чекати більше не можна. 

Сьогодні перед багатьма мелітопольцями стоїть жорстокий і штучно створений вибір: або змиритися із втратою всього майна, або ризикнути і вирушити в дорогу через Росію — з фільтрацією, допитами, перевірками телефонів та повною невизначеністю. Їдуть люди не для того, щоб залишитися на ТОТ, а щоб переоформити та продати майно і вже далі продовжувати життя в іншій країні або в іншому місті України. 

І в цьому випадку поїздка через Шереметьєво стає не просто дорогою додому, а випробуванням, результат якого неможливо передбачити заздалегідь. І саме з цього моменту для багатьох починається найнебезпечніша частина «повернення».

Хто не може повернутися в принципі

Після майже чотирьох років окупації коло тих, хто дійсно може повернутися в Мелітополь, вкрай вузьке. Для багатьох категорій громадян дорога назад фактично закрита.

Йдеться насамперед про проукраїнськи налаштованих жителів, які брали участь у мирних протестах на початку окупації, про родичів українських військових, колишніх чиновників, співробітників правоохоронних органів, активістів, волонтерів та журналістів. Для них повернення означає не просто фільтрацію, а майже гарантоване кримінальне переслідування в Росії.

«Непроросійські» за замовчуванням

Однак ілюзій не варто плекати і тим, хто формально не належить до «груп ризику». Усі, хто досі не повернувся на окуповану територію, в очах російських силовиків апріорі викликають підозру. Сам факт багаторічної відсутності розцінюється як нелояльність.

Логіка така — ці люди свідомо відкладали повернення, сподіваючись перечекати окупацію і повернутися вже в український Мелітополь. Вони чекали на деокупацію, відкладали поїздку до останнього, уникали контактів з окупаційними структурами і не приймали нав'язані правила.

Фільтрація в Шереметьєво: історія Марини

Вдалося поспілкуватися з двома людьми з чіткими проукраїнськими поглядами, які, попри ризики, зуміли пройти фільтрацію в московському аеропорту Шереметьєво і потрапити на окуповану територію. Це чоловік і жінка середнього віку, які вже кілька років живуть і працюють у Європі. (Їмена співрозмовників змінені з безпекових питань, авт.)

співробітник служби безпеки в аеропорту Шереметьєво. фото з відкритих джерел

Обидві історії наочно показують: навіть за успішного результату поїздка через Росію залишається психологічно важким, принизливим і небезпечним випробуванням, що вимагає підготовки, самовладання та готовності йти на компроміси з власною совістю.

 «Найважче було брехати»

Марина — 43-річна мешканка Мелітополя, бухгалтер за освітою. З чоловіком вона розлучилася задовго до війни, виховує двох дітей — сина і доньку підліткового віку. Уся родина залишається проукраїнською, стежить за подіями війни та мріє про визволення міста.

Після початку повномасштабного вторгнення Марина виїхала до Німеччини. Попри профільну освіту, там вона працює в магазині — як і багато вимушених переселенців, які розпочали життя з нуля. У Мелітополі в неї залишилися дві квартири. Одну з них окупаційна влада вже внесла до списку «безгосподарного» майна.

Саме це стало вирішальним фактором. Марина розуміла: далі зволікати не можна.

Для поїздки вона обрала новорічні свята, вважаючи цей період найбільш «тихим». У дорогу Марина вирушила одразу після 1 січня, попередньо перечитавши десятки історій у тематичних чатах та пабліках.

«Я готувалася до перехресного допиту, тиску, погроз. Чесно — чекала найгіршого», — згадує вона.

Але реальність виявилася трохи іншою. Летіти Марина вирішила через Туреччину. Квиток із Мюнхена до Стамбула вона без проблем купила та оплатила німецькою банківською карткою. А ось із квитком до Шереметьєво виникли складнощі — платіж проходив не одразу, і в підсумку довелося обирати не російську авіакомпанію.

У дорогу вона вирушила практично без багажу — тільки з рюкзаком. За її словами, це сильно спростило пересування та позбавило зайвих запитань.

У Стамбулі Марина орієнтувалася легко — у цьому аеропорту вона бувала й раніше. Єдина проблема виникла із затримкою рейсу, але пізніше літак все ж таки вилетів.

Хто летить до Росії

Українців на борту було небагато — близько 10–12 осіб. Уже після прильоту двох пасажирів, які раніше не пройшли фільтрацію і мали заборону на в'їзд, не допустили навіть до зали очікування перевірки.

Решту відвели в окреме приміщення. Телефони забрали одразу. Людям видали бланки згоди на проходження поліграфа та наказали чекати. Жодних анкет заповнювати не довелося.

зал очікування в аеропорту Шереметьєво. фото з відкритих джерел

Очікування затягнулося. Сидіти доводилося в незручних кріслах, води в кулерах не було — пляшка коштувала близько 3 євро. Марина заздалегідь обміняла євро на рублі просто в аеропорту, прочитавши поради в тематичних чатах.

«Їсти не хотілося взагалі. Все стискалося всередині від напруги», — зізнається вона.

Допит: «Напевно, могла б працювати розвідником»

На співбесіду Марину викликали приблизно за три години. Назвали прізвище та завели до окремого кабінету. Перед співробітником ФСБ лежав її телефон та аркуш із заздалегідь виписаними запитаннями.

За словами Марини, їй відверто пощастило.

«Він був у хорошому настрої, не агресивний, без тиску. Мені здалося, що він не був налаштований мене “топити”», — каже наша співрозмовниця.

Запитання були стандартними: ставлення до «СВО», до України, до політики Зеленського, плани на майбутнє. Її також запитали, чи збирається вона залишатися на «нових територіях». Марина відповіла ствердно.

Найскладнішим для неї стала саме брехня.

«Найважче було говорити не те, що думаєш. Я давала відповіді, яких від мене чекали. Всередині було дуже гидко. Напевно, я могла б працювати розвідником», — сміється вона вже зараз, згодом.

Найвразливіше місце — діти

Марина особливо боялася запитань про дітей, які залишилися в Німеччині. Однак їй вдалося вибудувати легенду: обоє навчаються і нібито приїдуть пізніше, після закінчення навчального року. Вона заявила, що планує влаштуватися на роботу в Мелітополі, а за дітьми тимчасово наглядатиме сестра, яка живе разом із нею.

Це було слабким місцем, але, на її подив, силовик задовольнився поясненнями. Додатково спрацював аргумент про брак грошей: Марина сказала, що розраховує заробити в Мелітополі, щоб забрати дітей, використовуючи свою кваліфікацію та можливість віддаленої роботи.

Телефон та соцмережі

Окремою темою стала перевірка телефону. У Марини був відносно новий смартфон із німецькою SIM-карткою — українська давно не працювала. ПриватБанк вона відновила, але на рахунку не було ні коштів, ні рухів від початку війни.

Вона видалила кілька фотографій з українською символікою незадовго до поїздки, але, за її словами, перевірка була поверхневою. Запитань щодо лайків та підписок не виникло.

«Я навіть не могла видалити лайки в соцмережах — просто не було доступу. Але за останні пів року я взагалі майже не виявляла активності, а всі чутливі листування вела з іншого телефону», — пояснює Марина.

Підготовка — вирішальний фактор

Жодної «спеціальної зачистки» телефону Марина не робила, але наголошує: готуватися до такої поїздки потрібно заздалегідь і задовго.

«Саме зачіпки в телефоні стають приводом для тиску, залякування, довгих допитів. Мені пощастило і з підготовкою, і з людиною, яка зі мною розмовляла», — каже жінка.

Уся розмова тривала близько 30 хвилин. Після цього довелося чекати ще — одночасно з Мариною викликали іншу жінку до сусіднього кабінету. Їй пощастило менше: допит тривав близько півтори години. Але в підсумку її теж пропустили.

Історія Володимира: повернення заради батьків та будинку

Володимиру за 50 років. Його батькам — близько 80. На початку повномасштабної війни він разом із дружиною та донькою виїхав до Норвегії, зумівши вивезти з собою і батька з матір'ю. Тоді здавалося, що це — лише до деокупації.

Батьки Володимира родом із села між Мелитополем та Бердянськом. Усе життя вони прожили у великому будинку, тримали господарство, працювали на землі. Розмовляють вони суржиком, у якому набагато більше українських слів — звична мова для цього регіону, сформована задовго до війни та «нових правил».

Будинок і господарство довелося залишити на родичів, які живуть у тому самому селі. Саме вони доглядали за житлом, підтримують порядок, відвідують будинок і тим самим фактично врятували його від включення до списків «безгосподарного майна». За словами Володимира, без цієї постійної присутності будинок давно могли б «націоналізувати».

Сам Володимир теж родом із цього села, але в останні роки до війни жив і працював у Запоріжжі. При цьому офіційна прописка у нього залишилася в Мелітопольському районі — обставина, яка згодом зіграла не останню роль.

Коли окупація тільки починалася і пересування ще було можливим, Володимир вирішив повернутися на захоплену територію і залишитися з батьками. Його дружина та донька на той момент уже виїхали за кордон. Розлука тривала кілька місяців, і лише влітку 2022 року родині вдалося возз'єднатися — Володимир разом із батьком та матір'ю приїхав до Норвегії.

 «Хочемо померти вдома»

У Європі літні батьки так і не змогли відчути себе вдома. З віком усе частіше звучали розмови про повернення: «Ми хочемо вмирати на своїй землі, там, де прожили все життя». Ці розмови ставали дедалі наполегливішими.

Ситуацію різко загострив новий порядок окупаційної влади, пов'язаний із нерухомістю. Будинок треба було або переоформлювати, або ризикувати втратити його остаточно. Батьки просили Володимира відвезти їх назад — і заради будинку, і заради себе.

Рішення далося важко, але в підсумку він погодився.

Складний маршрут через Європу та Білорусь

Маршрут був непростим і виснажливим. Спочатку вони літаком долетіли до Варшави. Після короткої зупинки в готелі — автобусом із перевізником вирушили через білоруський кордон до Мінська. Російських паспортів у них не було, тому єдиним варіантом залишався переліт до Москви — через Шереметьєво.

Квитки на літак купував посередник, який потім мав зустріти їх у Москві та доставити далі. Уся дорога на трьох обійшлася майже у 4 тисячі євро.

«Я з жахом думав, що нас просто не пустять», — зізнається Володимир.

Він розумів, що ймовірність проходження фільтрації у літніх батьків вища, і в гіршому випадку вони могли б їхати далі без нього. Саме тому Володимир і вирішив скористатися послугами перевізника — щоб бодай батьки гарантовано дісталися дому.

Підготовка до фільтрації

Сам Володимир ставиться до окупації різко негативно. У перші місяці війни він не соромився у виразах, активно висловлювався в месенджерах та соцмережах і не був упевнений, що це не стало відомо окупаційним структурам.

Крім того, у 2022 році він донатив на ЗСУ. Пізніше шукав інші способи допомоги, але розумів: цього вже достатньо, щоб не пройти фільтрацію.

До поїздки він готувався ретельно. Телефон чистив довго та методично: видалив майже всі соцмережі, залишивши лише одну — з рідкісними, нейтральними записами. Старі листування були знищені.

Розуміючи, що на початку війни писав і говорив занадто багато, Володимир пішов на нестандартний крок: спочатку завантажив у телефон велику кількість музики та фільмів, потім повністю все видалив, а після цього знову записав «порожній» контент — випадкові файли, що не мають жодного сенсу. У підсумку телефон виглядав як звичайний, нещодавно очищений гаджет без слідів активного листування.

Цей план спрацював. При перевірці в Шереметьєво нічого «крамольного» в його телефоні не виявили.

Батьків же практично не перевіряли взагалі. Літні люди мали старі кнопкові телефони, які не містили жодної інформації.

Шереметьєво: «того дня багатьох не пустили»

За словами Володимира, у день їхнього прильоту в Шереметьєво було дуже багато відмов у в'їзді. Людей розвертали, не пояснюючи причин. Атмосфера була напруженою.

Однак їх, очевидно, пошкодували. Чоловіка, який супроводжував двох літніх людей, пропустили майже без запитань. Перевірка пройшла швидко та без тиску.

Це було наприкінці листопада 2025 року.

Після того як їм повернули паспорти та телефони, Володимир разом із батьками вирушив далі з перевізником. З Москви їх довезли спочатку до Мелітополя, а потім — прямо до рідного села.

Так завершився шлях завдовжки в тисячі кілометрів — шлях, на який вони зважилися не через бажання повернутися в окупацію, а через страх втратити будинок і останнє бажання літніх людей прожити решту днів там, де минуло все їхнє життя.

Ціна повернення та життя між країнами

Шереметьєво виявилося не останньою перевіркою. Уже на шляху до будинку і Марина, і Володимир зіткнулися зі ще однією фільтрацією, до якої не були готові.

На кордоні Ростовської області з Донецькою областю всіх громадян України знову зупинили. Телефони повторно вилучили, ставили ті самі запитання — про ставлення до війни, про цілі поїздки, про плани на майбутнє. Процедура багато в чому нагадувала фільтрацію в Шереметьєво, але тривала менше часу.

За словами співрозмовників РІА Південь, сама логіка подій була гранично ясною: навіть після допуску до Росії українців продовжують розглядати як потенційну загрозу — аж до самого в'їзду на окуповані території.

Лише після цієї повторної перевірки вони змогли продовжити шлях і нарешті дістатися Мелітополя.

Російські паспорти — вимушене рішення

Повернувшись додому, і Марина, і Володимир зробили те, чого не хотіли робити принципово. Вони подали документи та отримали російські паспорти.

Це не було актом лояльності чи «прийняттям нової реальності». Це було вимушене рішення, продиктоване страхом втратити останнє — власне житло та майно, накопичене за роки життя.

Окупаційні правила не залишають вибору: без російського громадянства нерухомість або неможливо переоформити, або вона ризикує опинитися у списках «безгосподарної» і бути відібраною.

План Марини: врятувати та виїхати

Марина діяла швидко. Одразу після отримання документів вона знайшла адвоката, оформила довіреність та передала йому право представляти свої інтереси. Тепер юрист має виборювати квартиру, яку вже внесено до списків «безгосподарного майна», а також поставити обидва об'єкти нерухомості на облік у Росрєєстрі.

Сама Марина в Мелітополі залишатися не планувала. Оформивши всі можливі документи, вона поїхала назад до Німеччини — до дітей.

Сина та доньку вона категорично не збирається везти в окупацію.

У її подальших планах — продати житло та придбати щось натомість у безпечному місці, якомога далі від війни та окупації. Де саме це буде — в Україні чи в Німеччині — Марина поки не знає. Головне, щоб це було місце, де не потрібно брехати про свої погляди та боятися кожного запитання.

Доля Володимира: батьки та дорога назад

Володимир також залишив окуповану територію. Його батьки залишилися в рідному селі — за ними доглядають родичі. За словами Володимира, у родини велике коло близьких, і в цих умовах вони намагаються підтримувати одне одного, наскільки це можливо.

Російський паспорт він також отримав — попри те, що нерухомості на окупованій території у нього немає. Цей документ потрібен йому виключно для того, щоб мати можливість приїздити до батьків і не ризикувати тим, що його не пустять.

Він не приховує: це ще один компроміс із совістю, на який доводиться йти заради родини.

Гра на виживання без гарантій

Історії тих, хто зважився на повернення, доводять: пройти фільтрацію в Шереметьєво з проукраїнськими поглядами — завдання цілком здійсненне, але цей шлях нагадує прогулянку мінним полем. Російська окупаційна влада планомірно і жорстоко позбавила людей вибору, перетворивши приватну власність на інструмент шантажу. Щоб не втратити нажите роками майно, мелітопольці змушені ризикувати всім, йти на принизливі компроміси з совістю та отримувати чужі паспорти.

Однак ілюзія безпеки, яку дарує успішний вихід із термінала в Москві, може бути зруйнована будь-якої миті. Проходження першого бар'єру не означає, що небезпека минула. Як показує практика, тотальний контроль не слабшає: попереду на шукачів «квитка додому» чекає повторна фільтрація на адміністративних кордонах, а потім — життя під пильним наглядом у самому окупованому місті. Опинитися «на підвалі» або під конвоєм за ґратами можна на будь-якому з цих етапів — якщо не в Шереметьєво через старий лайк, то на в'їзді в регіон або вже у власній квартирі за доносом сусіда.

Ціна помилки в цій грі занадто висока. Якщо є хоча б найменші сумніви в чистоті своєї цифрової історії, зв'язках чи стійкості перед допитами — від поїздки краще відмовитися. У найгіршому сценарії рятувати буде вже нічого: намагаючись зберегти стіни та квадратні метри, можна втратити найцінніше — власну свободу та життя на довгі роки.