Життя в окупованому Мелітополі та сусідніх районах стає для багатьох нестерпним. Люди кидають налагоджений побут, будинки та майно, вирушаючи у важку дорогу на вільну територію України.
Цей маршрут — не «поїздка», а спецоперація з порятунку, де фінальна точка — піший перехід Мокрани — Доманове на кордоні Білорусі та Волинської області. Редакція публікує дві історії жителів окупованого регіону, які наважилися залишити все і виїхати в нікуди, аби тільки бути вільними.
Фільтрація тривала дві години
Героїня першої історії (36 років) виїжджала із захопленої частини Херсонської області на початку квітня разом із 56-річною мамою, двома дітьми (16 та 9 років) і кішкою. Маршрут пролягав через Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь та Новоазовськ.
«До поїздки я готувалася пів року. З собою був повний пакет документів: і російські паспорти (внутрішні та закордонні), і українські свідоцтва про народження дітей», — розповідає жінка.
Найскладнішим етапом стала фільтрація на Луганському КПП. Дорослих відправили на «бесіду», яка тривала дві години. Розпитували про все: куди їдете, до кого, адреси родичів в Україні, контакти, коли востаннє спілкувалися.
«Важливо відповідати впевнено і не плутатися. Телефони ми підготували заздалегідь: тільки російські новини, жодних українських контактів чи символіки в галереї. Будь-яке зайве слово — це додаткове запитання».
Дядько на паличці та крісло-коляска
Друга історія — про сім'ю, яка виїжджала у березні з Голої Пристані через Мелітополь. Виїзд цієї сім'ї з окупації розпочався в середині березня. Шлях із Голої Пристані через Мелітополь і Маріуполь у бік Новоазовська був довгим і виснажливим, але справжня перевірка на міцність чекала на них наприкінці — на кордоні Білорусі та України.
Головною складністю цієї подорожі став стан здоров'я одного з членів сім'ї. Літній чоловік (дядько авторки історії) пересувається насилу, використовуючи тростину. Разом із ними в невідомість їхала і мама з собакою.
«Ми дуже хвилювалися за те, як дядько перенесе дорогу, адже він на паличці. Крім того, з нами була собака і коти. Весь шлях до кордону ми були в напрузі, але КПП Мокрани (білоруська сторона) пройшли напрочуд швидко — прикордонники нас практично не затримували», — згадує учасниця поїздки.
Найдраматичніший момент настав на пішому переході. Між білоруським пунктом «Мокрани» та українським «Доманове» — півтора кілометра нейтральної зони, які потрібно подолати виключно пішки. Для людини з інвалідністю ця відстань виявилася практично нездоланною.
«Найважче фізично — це нейтральна смуга між Білоруссю та Україною. Півтора кілометра пішки. Дядько у нас на паличці, йому цей шлях дався неймовірно важко. Мамі довелося повертатися за ним із кріслом-коляскою, щоб подолати ці останні метри до українського КПП. Тварин (собаку та котів) на кордонах особливо не виглядали, ветпаспорти не питали, хоча ми все підготували», — діляться очевидці.
Дорога в порожнечу: що потрібно знати
Логістика: Перевізники везуть через Ростов, Бєлгород (або Луганщину) до Білорусі. У Мінську чи Гомелі зазвичай доводиться брати готель для ночівлі (потрібні готівкові рублі або долари).
Піший перехід: 1,5 км «нейтралки» — це розбитий асфальт. Коляски та важкі валізи доводиться тягнути на собі. Зустріч в Україні: На КПП «Доманове» людей зустрічають волонтери. З цього пункту відвозять до Ковеля.
Невизначеність: Мелітопольці та жителі інших захоплених регіонів їдуть фактично в порожнечу. У Ковелі волонтерські центри допомагають із тимчасовим житлом (хостели), але далі людям доводиться будувати життя з нуля.
«Я 4 роки не наважувалася, і чим довше відтягуєш, тим страшніше. Але коли бачиш наш прапор у Домановому — розумієш, що все було не дарма», — резюмує одна з героїнь.
Корисні деталі для тих, хто планує шлях
Тварини: Мелітопольці зазначають, що на кордонах до тварин ставляться лояльно. Навіть якщо є ветпаспорт із щепленнями, його можуть жодного разу не запитати. Головне — щоб тварина могла перенести довгу дорогу.
Зв'язок і гаджети: На кордоні РФ та Білорусі проводять повну перевірку телефонів. Порада від досвідчених: не ховати сім-карти, а телефони робити «живими», але без будь-якої української символіки.
Фінанси: Обов'язково майте при собі готівку. Гроші знадобляться на готелі в дорозі (наприклад, у Гомелі) та на непередбачені витрати, оскільки українські картки в дорозі не працюють.
Допомога в Україні: На українській стороні (Доманове) волонтери зустрічають людей і відвозять до Ковеля. Якщо ви з собакою, яка не може спати у вольєрі, доведеться шукати хостел.
