Війна змінила географію, але не змогла стерти пам’ять про запах маминої випічки. Для мешканців тимчасово окупованого Мелітополя та району Великдень став символом не лише віри, а й незламного зв’язку з рідною землею.
Сьогодні традиції переїжджають у гуртожитки та орендовані квартири, а сімейне коло розширюється до меж цілої громади.
Що запоріжці та мелітопольці про своє святкування Великодня до війни пам'ятають та як святкують зараз, дізналися журналісти
Мелітопольський район
Юлія, яка переїхала до Запоріжжя з Приазовського, раніше лише допомагала матері пекти паски, а тепер сама стала хранителькою традицій.
«До війни зазвичай моя мама пекла пасочки в суботу. Ми приходили з моїми дітьми, допомагали їх прикрашати. А потім в неділю, вранці, о 4-5 годині ранку, ходили до церкви їх святити. Ну і потім разом збиралися і святкували так родиною».
Юлія зізнається: у перші роки евакуації настрою на свято не було, але згодом бажання зберегти «домашнє тепло» перемогло. Тепер Юлія сама стала хранителькою традицій, та пече паски за маминим рецептом для синів.
«Це сімейне свято, але вдома, коли були всі разом і мами наші, то це було набагато краще».
Людмила з села Ботієве (під Мелітополем) розповідає, як вдома завжди святкувала Великдень з кумами. Ця традиція перенеслась і у Запоріжжя, разом з виїздом родин:
«Раніше завжди ходили до церкви, стояли всю нічну з моєю кумою Тетяною. Потім збиралися вдома, їли проскурки (богослужбовий літургійний хліб, авт.). І тут у Запоріжжі так відзначаємо. З душею, з теплотою, зі спогадами про наших рідних, які там залишились».
Наталія з Приазовської громади Мелітопольського району пам’ятає Великдень як «запах дитинства».
«Паска – це запах мого дитинства. Ми в одному селі жили, пекли багато пасок і розносили їх по родинам і друзям. Це нас об'єднувало в єдину велику сім'ю. І у Запоріжжі так робимо. В неділю ми їдемо в церкву святити пасочки, а потім там в церкві родаємо між собою паски».
Світлана Люта з Веселівського району підкреслює, що для сільських мешканців Великдень завжди був яскравішим та масштабнішим. Тому зараз святкування всередині громади – це чи не єдиний місток до рідного дому.
«З війною ми стикнулися з тим, що змушені покинути свої домівки. Це свято – невеличкий зв'язок з традиціями дому. Найголовніше і найсумніше – те, що ми не можемо зібратися в родинному колі з багатьох причин: всі роз'їхалися, хто де знаходиться – це найгірше».
Начальник Приазовської військової селищної адміністрації Андрій Орлов зауважує, що в умовах релокації поняття «родина» масштабувалося. Тепер це не просто вузьке коло родичів, а велике духовне ком'юніті.
«В умовах релокації ми говоримо про духовні центри, про духовне єднання, яке навіть на відстані тримає людей один біля одного. Раніше ми локалізувалися, закривалися в свої бульбашки, в свої подвір'я, а сьогодні ми говоримо про більш широкі зв'язки».
Василівка, Гуляйполе та Запоріжжя
Для юної Юліанни з Малої Білозерки (Василівський район) святкування змінилося через те, що найближча людина захищає країну зі зброєю в руках:
«Раніше ми завжди їздили до церкви о третій ночі всі разом: тато, я, сестра, мама. А зараз тато на війні, тому ми не ходимо туди. Але ходжу з подругами, продовжую традицію».
Олексій Опілат з Гуляйполя чесно зізнається: для нього війна стерла відчуття свята. Колишні галасливі ритуали змінилися на тиху випічку в умовах гуртожитку.
«Обов'язково святили паску в церкві, вночі ходили. Це була ціла традиція, ритуали. А потім обов'язково був шашлик. Зараз немає цього. У церкву не ходимо, дружина пече паски у гуртожитку.
Але для мене на початку війни взагалі свята перестали бути, вони десь зникли. Нема ні настрою, ні бажання, ні можливості це все відсвяткувати».
Мешканець Запоріжжя Вадим Бєрєжной з сумом констатує, що великі родинні збори залишилися у минулому через втрати на війні та виїзд близьких за кордон.
«Улюбленим спогадом було, як бились крашанками "жопка до жопки". Бабусі, мами наші завжди святкували Великдень, а зараз молодь вже не так».
Від автора
Хочу згадати слова військового капелана отця Степана: “Цей Великдень показує, що світло завжди перемагає темряву”. Чи то цитуючи Альбуса Дамблдора, чи то самого Бога, отець передає нам важливе знання.
Великдень під час війни – це свято з болем, але з глибшою вірою у перемогу світла.
«Ми святкуємо з радістю, з болем, зі сльозами, зі втратою великою своїх побратимів та рідних. Сильно змінилось відношення до віри, до воскресіння. На жаль, тільки у тих людей, хто відчув на собі біль втрати і домівок, і цієї страшної війни», – розповідає отець Степан про зміну сенсів Великодня у часи війни.
