24 лютого у Запоріжжі мелітопольці зібралися разом, щоб згадати день, який розділив їхні життя на «до» та «після». Захід пам’яті до роковин повномасштабного вторгнення та Дня молитви організувала Мелітопольська міська рада.
Зустріч пройшла у просторі мелітопольського молодіжного центру «People.ua». На кілька годин він став місцем сили для тих, хто через окупацію змушений будувати життя з нуля. Але не втрачає зв’язку з домом.
На захід дистанційно та очно доєднались: представники влади, мелітопольського управління поліції, молодіжного руху “Байда”, освітяни – мешканці Мелітополя та Мелітопольського району. При цьому доєднувались з усієї України та навіть з-за кордону. Серед запрошених церковнослужителів були:
Олександр Богомаз, священник УГКЦ з Мелітополя, настоятель парафії Святої Великомучениці Варвари у Запоріжжі та головний капелан у справах силових структур Донецького екзархату.
Отець Степан, священник гарнізонного храму на Січі, демобілізований капелан 8 прикордонного Бердянського загону.
Михайло Брицин, секретар міжконфесійної ради християнських церков Мелітополя, пресвітер Церкви євангельських християн «БЛАГОДАТЬ».
Було багато молитв: як покладених на пісню, прочитаних з Євангелія, так і сказаних від себе до серця кожного мелітопольця:
“Легко й малому війську захопити в руки велике. Для неба все одно: врятувати багатьма чи кількома. Бо перемога на війні не в безмежному війську, а в силі, що походить з неба.
Вони йдуть на нас повні зухвальства і беззаконня, щоб вигубити нас разом із жінками нашими, дітьми, та щоб з нас здерти з доби. А ми воюємо за життя наше. І за наші установи. Сам Бог їх знищить перед нами. То ви їх не бійтеся.
Тому я приношу подяку за таке світло, що ви несете в цьому запорізькому краї (звертаючись до мелітопольців, авт.). В нас буде все гаразд”, – прочитав молитву на заході Отець Степан.
Місто в серці та червона лінія
Для кожного, хто прийшов до центру, Мелітополь залишається не просто точкою на карті, а живою раною та водночас найбільшою надією.
Заступник голови Запорізької ОВА та уродженець Мелітополя – Михайло Семікін наголосив, що саме згуртованість громади не дає ворогу стерти українську ідентичність міста.
«Сьогодні у мене немає правильних слів, є лише правда. Правда про те, що в четвертий рік наше місто окуповане, але все ж таки, поки ми разом, залишається бути українським. Поки ми разом, Мелітополь буде українським», – поділився Михайло Семікін.
Зліва - Олександр Богомаз, священник УГКЦ з Мелітополя. Справа - Отець Степан, священник гарнізонного храму на Січі.
Цю думку підхопив і тимчасовий виконувач обов'язків начальника Мелітопольського управління поліції Андрій Євтушенко. Він прийшов на захід разом із колегами та молоддю з мелітопольського осередку руху «Байда».
«24 лютого 2022 року стало червоною лінією для всіх мелітопольців (...). Такі заходи допомагають єднатися з представниками мелітопольської спільноти, гуртуватися саме навколо нашої територіальної ідентичності, навколо нашої малої батьківщини. Ми впізнаємо один одного в обличчя, ми спілкуємося тут і бачимо, що ми не одні», – каже Андрій Євтушенко.
Молитва як «електромережа» в окупації
Важливою частиною заходу став перегляд фільму “Не буде Бога, крім їхнього” про переслідування релігійних громад та священнослужителів у Мелітополі.
Місто, яке завжди пишалося своїм міжконфесійним миром, зіткнулося з жорстокістю: храми відбирають, демонтують хрести, стирають релігійну різноманітність Мелітополя. А священиків полонять, катують та депортують.
Отець Олександр Богомаз, священник УГКЦ, який сам пройшов через допити та депортацію, згадує, що саме спільна молитва на мелітопольських площах на початку вторгнення була єдиним, що тримало людей.
«За допомогою молитви ми відкривали для себе ресурс, щоб далі там бути. Молитва дорівнює сила. Це як приєднатися в електромережу. Щось, що дає мені сили, це з'єднатися з Богом», – пояснює отець Олександр.
Отець Олександр Богомаз, священник УГКЦ з Мелітополя, спілкується з ведучим під час заходу, приуроченого до 24 лютого.
Священнослужитель згадує друзів-священиків, які залишилися в окупації або були змушені виїхати. І наголошує, що в Мелітополі міжконфесійна дружба давно переросла в братерство.
На питання про те, чи відчуває він ненависть до тих, хто його катував, отець відповідає просто: на це немає часу.
«Чи були хвилини, коли я ненавидів? Точно були, але, мабуть, я не маю на це часу. Я не хочу витрачати цей час. Тоді сенси відкриваються, коли зосереджуюсь на любові», – зізнається священник.
Військове капеланство та цінність кожного слова
Серед присутніх – священник гарнізонного храму на Січі та демобілізований капелан 8-го прикордонного Бердянського загону отець Степан.
Для нього війна – це не лише зброя, а й боротьба за те, щоб не стати подібним до ворога. Він згадує, як за ці роки змінювався лексикон українців: від «тримайтесь» і «бережіться» до слова «шануйтесь».
«Тільки коли ми зашанували себе як українці, весь світ повернувся до нас обличчям. Перемога на війні не в безмежному війську, а в силі, що походить з неба. Ми воюємо за життя наше», – говорить капелан.
Отець Степан переконаний: духовна культура – це те, що робить життя на фронті та в тилу змістовним. Без неї будь-яка економіка чи техніка втрачають сенс.
Молитви під дулами автоматів в окупованому Мелітополі.
Мелітопольська ДНК у серці Вашингтона
До заходу онлайн доєднався пресвітер мелітопольської церкви євангельських християн «Благодать» Михайло Брицин. Священнослужитель зараз перебуває у Вашингтоні на Українському тижні. Він розповів, що навіть у США мелітопольці тримаються разом і борються за правду про окупацію:
«Моя молитва про те, щоб навіть наша біль, наші втрати Бог використовував для того, щоб люди побачили оцю особливу ДНК мелітопольської єдності, ДНК мелітопольської сили. Біблія каже: Бог збере свою церкву. І я вірю, що для мелітопольців прийде колись час зібратися разом», – наголосив Іван Федоров.
Так роковини повномасштабного вторгнення зустрічали громади Мелітопольщини. Пліч-о-пліч – поліцейські, молодь, волонтери та священики. Усі різні, але об’єднані одним прагненням. Його отець Олександр Богомаз сформулював як головне завдання на цей час:
Не обирати час, у якому живемо, але обирати жити його якісно і бути даром для своєї громади.
