Напередодні роковин повномаштабного вторгенення ми запитали мелітопольців – тих, хто пройшов полон, депортацію або вивіз родину під обстрілами: яку одну річ про окупацію Мелітополя має знати світ?

Як місто, яке колись пахло черешнею і степовим вітром, перетворилося на величезну в’язницю. Факти про окупацію, які зібрали мелітопольці та мешканці району: 

Окупація – це тюрма людських душ

Роман Чернєв до великої війни був поліцейським особливого призначення. Потім – російський полон, тортури й довгий шлях на волю. Після виїзду – мобілізація у морську піхоту. 

Зараз Роман опікується ветеранами в Запоріжжі. Але думками постійно там, у рідному районі, де в його будинку тепер господарюють «погані люди».

«Найголовніше – просто вижити. Окупація – це як ув’язнення... Це обмеження волі, свободи, пересування. Це тюрма. Ти там ніхто. Ти не маєш права ні на що. Там можуть у будь-який час прийти до тебе додому забрати. Щось забрати твоє, або тебе самого», – розповідає Роман.

Для Романа окупація – це не лише про фізичну небезпеку, а й про розрив душі. Люди тримаються за стіни, за «улюблене Азовське море, вулиці, навіть за свої светри». Поки окупанти привласнюють їхні життя. 

Ставлення росіян до українців

Катерина, волонтерка з Мелітопольського району, розповідає: що не змогла б довго протриматись в окупації, саме через ставлення росіян до українців “не-як-до-людей”

«Не дай Бог нікому пережити, коли по твоєму дворі, по твоїй землі, де ти виріс, зараз топчуться танки, де ходять ці... люди, які не вважають українців за людей. Для росіян ми завжди будемо другосортними».

“Фінансова стабільність” тимчасова

Спортсмен та боєць Української добровольчої армії Валерій Газаєв свідчить: Росія створює ілюзію добробуту лише для того, щоб купити лояльність на початковому етапі.

«З самого початку створюються умови спеціальні, в тому числі і в першу чергу фінансові, для того, щоб показати, як стало краще, що більше грошей люди можуть заробляти. 

Але з часом гайки закручуються, і умови стають набагато гіршими, ніж було при Україні. (Гроші, авт): Це і є приводом для дуже багатьох пристосуванців і зрадників».

Виїхати-не-можна-залишитись

Валерій Газаєв наголошує: забудьте про майно, якщо на кону стоїть майбутнє. Валерій закликає різати по живому, аби врятувати головне:

«Залишайте майно, продавайте майно. Життя – це найголовніше, що в нас є, і від Росії ви нічого хорошого не отримаєте. Виїжджайте будь-якими способами (...) Це якщо розглядати суто матеріальну частину. Нічого хорошого від Росії чекати не треба».

Проте Роман Чернєв, який знає ціну свободи через металеві ґрати полону, зізнається – виїхати з окупації не просто:

«Люди приїжджають і кажуть, а ось там, не подобається – виїжджай. А от на моєму прикладі, на прикладі багатьох інших: забрали в тебе документи. Нема машини в тебе. Нема гуманітарної допомоги, щоб вивезти... 

Були такі випадки, що люди добиралися до Василівки і пішки йшли до Запоріжжя».

 

Для Романа окупація – це стан, де ти перетворюєшся на тінь. Будинки, які люди будували десятиліттями, стають клітками, які неможливо покинути, бо там – усе життя, від іграшок дитини до улюблених светрів.

«Залишити будинок, залишити все рідне – це як душу розірвати. Шматок душі тут, шматок там. Не рвіть! (...) У моєму будинку живуть погані люди. Там теж дуже багато речей. Моїх, батьків, моєї дитини… Людям важко це покинути».

Депортація за “інакомисліє”

Людмилу з Мелітополя депортували прямо з паспортного столу, де жінка прилюдно розкритикувала паспорт “з куркою”. Потім сюрреалістичний забіг через ФСБ, допити, тюрму та примусове вивезення до Грузії. 

Вона згадує, як у перші дні окупації люди безстрашно знімали ворожі танки на телефони, виходи на протестні акції – не вірячи, що снаряди можуть летіти просто над головою.

Проукраїнські протестні акції "Мелітополь - це Україна", 2022 рік. Люди демонтрують плакат "Мелітополь не здолати" з зображення черешні та українського прапору. Фото з відкритих джерел

Жінку затримали за старі координати техніки в телефоні, погрожували 20 роками в’язниці, а потім просто викинули за межі окупованої території без документів.

«Багато людей в тиші чекають на Україну. Я особисто у нашому місті це зустрічала. Торгувала в магазині косметикою, яка ще залишилась з України. Люди з інших районів приїжджали дивитися і обирали, бо саме українське. 

(...) Я повернусь. У мене сто відсотків є... Та який сто? Двісті! Я повернусь у Мелітополь».

Люди чекають: кожен свого

Попри різні долі, у цих людей однакова точка призначення. Вони не шукають нового дому в інших містах – вони чекають, коли зможуть відкрити свої двері в Мелітополі. 

Окупація може забрати стіни, але вона безсила перед пам’яттю про «місце сили» - рідний дім, та впевненістю, що кожен кілометр додому буде подоланий.

«Я вірю в те, що ми повернемось додому. Я хочу бути ближче додому, щоб одним із перших повернутися після деокупації», – каже Роман Чернєв.