В окупованому Мелітополі місцева мешканка вимушено, через ризик втратити роботу, пішла отримувати російський аусвайс, а в результаті опинилася за ґратами і пройшла шлях від слідчих ізоляторів окупантів, до депортації з ТОТ Запорізької області.
Розповідаємо історію Людмили Чуб, яка 8 місяців провела у неволі, а потім була депортована з рідного міста.
Ізолятор замість "паспорта"
Під час окупації міста Людмила працювала у магазині косметики, і через півтора роки після приходу «російських визволителів» власники магазину почали примушувати її до оформлення російського аусвайсу. Мовляв, не буде паспорта, не буде роботи. Подітися нікуди, жити за щось треба, і жінка вирушила до «паспортного столу».
«У мене є відео, як я стою в паспортному столі та обурююся, скільки людей загнали отримувати ці «курячі» паспорти. Це побачив охоронець, і після цього все понеслося».
Охоронцем в окупаційному відомстві виявився корінний росіянин, який побачив “блогерку” та відвів її до окупаційної поліції. Пізніше до поліцаїв приєдналися ФСБшники, які допитали жінку. Перевірили телефон та в ньому знайшли відео з окупаційною військовою технікою під коментарі Людмили, записи з розташуванням ворожої техніки.
«Вони як побачили всі, сказали, що на 20 років мене посадять. Запитували, навіщо я знімала, я сказала, що на згадку».
Насправді записи з розташуванням окупаційної техніки Людмила відправила журналісту.
Після затримання у Людмили відібрали паспорт, телефон та затримали на три дні, закривши до ізолятора тимчасового тримання на вулиці Чернишевського. Наприкінці третього дня утримання під вартою жінку повезли додому – провести обшук, під час якого знайшли у неї український прапор та патріотичні стрічки.
«Я іноді розвішувала «Мелітополь – Україна». Я не перебувала в жодних організаціях, просто від себе це робила».
Мелітопольське управління окупаційної поліції по вул. Чернишевського
Нагадаємо, журналісти нашої редакції виконали велику роботу, склавши карту катівень на території Мелітополя. Їх на листопад минулого року було не менше 13-ти.
Катувальні в Мелітополі
В результаті обшуку у жінки забрали комп'ютер, телефон, флешки та гроші та відвезли до ФСБ.
У лапах ФСБ
Свій «офіс» ФСБшники розташували в будинку молитви на вулиці Польовій, а допитували Людмилу двоє росіян, один із яких позивний був «Француз». Запитували про зв'язки з ЗСУ, звідки вона отримувала гроші, чи була на мітингах протесту проти окупації міста.
Після допиту її знову відвезли до ізолятора, де головним був кавказець із прізвиськом «Борода». Він пообіцяв Людмилі, що її відпустять, якщо у відібраній техніці не знайдеться жодного компромату.
Однак жінка просиділа в ізоляторі 15 діб, і ніхто її не поспішав відпускати. «Француз» начебто домовився із судом, щоб їй дали адміністративне покарання за «порушення комендантської години».
Однак, окупаційний суд, в якому працювали в основному колаборанти, щоразу призначала їй нові «адміністративні покарання», і так тривало 8 місяців поспіль. А самі судові засідання були сповнені фарсом і тривали до 5 хвилин.
Закінчилося все тим, що «Француз» знову забрав Людмилу в офіс ФСБ, а дорогою розповідав про «жорстоких українців-нацистів» та нацистську символіку, знайдену у місцевих бібліотеках. Коли ж Людмила почала обурюватись, що її возять туди-назад, силовики почали на неї кричати, заламали та зв'язали руки скотчем, який вона розірвала.
«Після цього були кайданки. Не знаю, як, але одну руку з них я витягла».
«Вояж» по ізоляторах
Після мелітопольського ізолятора полонянку відправили до Приазов'я. Годували там погано. Проте найгірше було в Якимівському ізоляторі, де були постійні перевірки, взяття відбитків пальців, слини, проходження поліграфа. Загалом ці процедури Людмилі довелося пройти 24 рази.
"Я їм сказала, що з цих відбитків пальців можна вистелити дорогу до Москви".
Після Якимівки був ІТТ у Веселому, де умови утримання були кращі – їм дозволяли навіть гуляти по 2 години. А ось посилки від родичів дозволяли не завжди – залежало від охоронця.
При цьому у Веселівському ізоляторі полонених українців змушували працювати. Зокрема, чоловіки наповнювали мішки піском та будували укріплення. У цьому ж ізоляторі охоронці любили включати гімн країни-окупанта – один із улюблених видів тортур росіян у всіх колоніях та ізоляторах.
Запам'ятався Людмилі один охоронець, колишній учитель із Саратова, який отримував у себе 16000 рублів, а в окупований регіон приїхав за вищою зарплатою.
Депортація
Торік у лютому Людмилу повезли на суд. Як виявилося, у «вилученій» техніці не було жодного «компромату», тож жінку відпустили. Один із силовиків постійно у неї питав, чому місцеві не люблять РФ, на що Людмила резонно відповідала: "А за що її любити?"
Зрештою, Людмилу Чуб направили до міграційної служби на вулиці Чернишевського, де вона підписала документ про те, що її депортують. Причому документ їй цей на руки не видали. Людмилі повернули комп'ютер і телефон, а також змусили записати відео, в якому вона заявляє, що не погоджується з режимом РФ і не приймає його. Після цього її посадили в автобус та повезли. Окупанти допитувалися, куди вона тепер, коли почули про можливий переїзд до Запоріжжя, заявили, що через місяць там будуть.
Фото з Фейсбуку. Людмила Чуб у Запоріжжі
21 березня 2024-го року Людмила Чуб разом із п'ятьма іншими полоненими перетнула кордон із РФ – їх вивезли через Ростов на Кавказ. Рано-вранці вони були в Грузії, але кордон перетнули тільки ввечері.
Людмилі пощастило, якщо так можна сказати. Вона дуже швидко пройшла грузинський кордон. Редакція в одному зі своїх матеріалів розповідала про те, як на російсько-грузинському прикордонному пункті Верхній Ларс у нелюдських умовах утримувалися близько 70 українців, депортованих з Росії.
Люди вимагали елементарного — доступу до води, медичної допомоги та поділу хворих на туберкульоз та здорових. Підвал, у якому утримуються люди, знаходиться у недобудованому терміналі «Даріалі». Спальних місць — менш як двадцять на всіх, вентиляції немає, гуманітарної допомоги — дуже мало.
«Нас грузини обзивають матом, кажуть: "Нічого в туалет ходить"», - розповідали українки, які кілька тижнів перебували у транзитній зоні.
