Олександр і Валентина Каленюки присвятили своє життя вихованню 36 дітей. Вони створили один із перших у Мелітополі Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). Під час окупації Мелітополя подружжя було розділено: Валентина виїхала за кордон з дітьми, а Олександр залишився у Мелітополі.

Раніше, ми писали: як родину Каленюків нагородили за відданість та патріотичність на святкуванні Дня Мелітополя у Львові.

Як родина переживала початок повномасштабного вторгнення в окупованому Мелітополі, піклувалась про безпеку для дітей та чому вирішила повернутись в Україну – у ексклюзивному інтерв’ю РІА Південь в рамках проєкту “ВиЖИТИ”.

Мирне життя: десятикімнатна квартира, город і діти

Валентина та Олександр Каленюки батьки-вихователі мелітопольського Дитячого будинку сімейного типу. За 34 роки спільного життя вони з чоловіком виховали 30 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і ще 6 біологічних. Сьогодні їхня родина налічує 36 дітей, 45 онуків та одну правнучку.

Це героїчна родина з багатьох причини. До прикладу, Олександр Каленюк 20 років пропрацював пожежником, а також є ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС (перша категорія). Через проблеми зі здоров'ям він вийшов на пенсію у 2002 році.

Сім'я жила у великій квартирі, яку їм надала міська влада. Валентина Каленюк згадує  про їхнє життя: 

«У нас була квартира, десь десять кімнат. І було прибудовано ще дві великі. Одна кімната була майже 45 квадратів. Там ми всі разом поміщалися. Особливо згадую свята, коли ми усі збирались там на святкування».

Діти постійно були залучені у активності, відпочивали: у Бердянську, в “Артеку”, а також за кордоном – в Італії та Франції. За словами пані Валентини, найприємніші спогади – це спільні свята: 

«Найприємніше – це 1 червня, тоді ще День захисту дітей. Ми всі, і онуки, збиралися і йшли в парк, кожен раз».

Справа життя

Мотивацією для створення великої прийомної родини була «любов до дітей» та бажання допомогти дітям у притулках. У подружжя народилось п’ятеро дітей - 4 хлопчика та одна дівчинка. Але Валентина мріяла про доньок. 

Тож чоловік і дружина вирішили взяти на виховання двох дівчаток з Мелітопольського дитячого будинку дому, потім дізналися, що у них є брати у Бердянську, і не змогли їх розлучити. Таким чином, у 1991 році Каленюки відкрили ДБСТ. Вони стали другою сім'єю такого типу в Мелітополі.

Родина Каленюків на сімейному святі вдома у Мелітополі. Фото з архіву родини

Спільне ведення господарства та взаємодопомога були основою життя сім'ї. 

«Саме приємно було, що діти, якщо ми прибираємо, то разом. Хлопці з батьком збирали всі коврики, виходили на вулицю, витрушували. А ми, дівчата, все мили, прибирали... Якщо готували їсти, то теж усі разом. Зараз ми вже не можемо готувати маленькими порціями», – розповідає Валентина.

Порятунок дітей з окупації

Вторгнення почалося для родини вночі, близько п’ятої ранку, з вибухів. 

«Полетіли ракети, всі надриви-зриви, і ми зрештою вночі все відчули. Тому що поруч у нас воєнний аеродром. Ракети летіли і бомбили, це недалеко від нас, на відстані буде кілометр-три, напевно».

У квітні 2022 року Валентина Каленюк, вісім прийомних дітей та онуки – всього 16 людей, вирішили евакуюватися. Виїзд був складним. Їм допомагала Юлія Володимирівна Баришева речниця ГУ ДСНС України в Запорізькій області.  

Дитячий будинок семійного типу родини Каленюків у Мелітополі. Фото з архіву родини

Оскільки окупанти виставили блок-пости і рух громадського транспорту зупинився,  Олександр посадив родину у власну машину і сам вивіз їх до безпечного місця збору. 

На блокпостах російські військові зупиняли та обшукували пасажирів. Валентина згадує: 

«Нас зупиняли. Виходили хлопці, чоловіків усіх виводили, а я з дівчатами сиділа. Хлопці мої дуже боялися, плакали, бо їх роздягали».

Родина спочатку приїхала евакуаційним автобусом до Запоріжжя, а потім потягом виїхала до Італії – до партнерської родини, куди діти регулярно їздили на оздоровлення протягом 25 років.

Розлука на роки та нове життя у Львові

Олександр Каленюк залишився в Мелітополі, щоб «оберігати те, що було нажите за життя». Подружжя було впевнене, що війна скоро закінчиться, і Валентина з дітьми скоро повернеться. Тож не брали нічого: навіть частину документів, нагороди та фотоальбоми – залишили.

В окупації у квартири подружжя та дітей навідувались росіяни з обшуками. Питали у Олександра: “Де родина?”, на що він відповідав просто: “Поїхали”.

«22 березня 2022 р. окупаційна влада РФ викрала мого сина Олександра з власного будинку. Увезли у невідомому для нас напрямку. Він до повномасштабного вторгнення працював у поліції в Мелітополі.

11 днів ми його шукали, але дізнатися місцезнаходження не змогли. 1 квітня його повернули додому, але загроза його життю і далі залишалась. Зараз син Олександр не в окупації – виїхав. Куди саме – говорити небезпечно».

Через півроку перебування в окупації Олександр виїхав : 

«Я тікав, як-то кажуть, галопом по Європі. Схопив, що можна було, і втік».

За словами доньки, Валентини Каленюк-молодшої, пенсіонер потребував постійного лікування через тромбоз та проблеми з серцем, яке він не проходив в окупації. Донька наполягла на його виїзді. 

Олександр Каленюк приїхав дуже схудлим, і родина одразу почала займатися його лікуванням у Львові. Донька Валентина розповіла:

 «Він дуже схуд. Дуже, я за свої 30 років, напевно, ніколи такого батька не бачила».

З дружиною Валентиною Олександр побачився спершу в Італії – приїжджав її навідати. А коли діти виросли, мама-вихователька повернулась в Україну – у Львів, до чоловіка та доньки.

Зараз подружжя Каленюків – вже на пенсії та не можуть взяти на виховання більше дітей. Тож їх Дитячий будинок сімейного типу офіційно більше не функціонує – діти виросли і вже мають власні родини. Але неофіційно усі діти та онуки продовжують підтримувати зв’язок з батьками-вихователями.

Найбільше Олександр та Валентина сумують за ними: доньки та сини роз’їхались усім світом, частина пішли добровольцами на фронт. 

З початку повномасштабного вторгнення родина Каленюків не збиралась разом на традиційне святкування чи застілля. Проте намагаються триматись разом. Зараз Олександр та Валентина Каленюки, їхня донька з родиною та один прийомний син  живуть у Львові, у одному гуртожитку для ВПО у Львові. Це величезний контраст із їхнім попереднім життям. Олександр Каленюк розповідає: 

«Коли ти жив у десятикімнатній квартирі, а зараз живеш у гуртожитку, – це різниця. Тут уже не треба нічого казати... І ти мав усе, а зараз не маєш нічого. Але умови у нас хороші і ми вдячні, що нас прихистили. Ми на одному блоці у різних кімнатах живемо». 

Багатодітна родина залишила в Мелітополі все майно: квартиру, машини, нагороди, особисті документи. Найбільше шкодують за втраченими спогадами та фото:

«У нас теж було дуже багато фото, відео, все залишилося там. Фотоальбом. Альбомів було, не знаю, штук 20. Оце, за чим найбільше сумуємо».

45 років разом: Вінчання як символ надії

Незважаючи на всі труднощі, родина не здається. 20 вересня, на свою 45-ту річницю шлюбу, Олександр і Валентина Каленюки здійснили давню мрію: вони обвінчалися. 

Дочка розповіла, що батьки постійно відкладали це, але вирішили, що зараз, коли невідомо, як і коли збереться вся родина, час настав.

Головна мрія Каленюків залишається незмінною – повернутися додому і знову зібрати всю родину за одним столом. Валентина каже: 

«Я тільки заїхала в Україну з Італії, і якось легше й дихати стало, я вже майже вдома. Я хочу, щоб мої мрії збулися, щоб ми були вдома, по-справжньому вдома, у Мелітополі. Тільки так».

Олександр Каленюк підтримує: 

«Я дуже хочу, щоб наші мрії збулися. Саме головне, щоб ми всі зібралися, щоб ми були вдома, щоб повернулось все, як у нас було раніше. Про це ми мріємо і надіємося, що так і буде».

****

Сім’я потрібна кожному. Вона вчить бути собою, приймати, відповідати на життєві виклики, просто бути поруч. Це місце сили. Це про людей, до яких можна притулитися, коли страшно, які тримають за руку, коли складно. Дитинство не можна відкласти «на потім». Воно відбувається тут і зараз – навіть під час війни.

На обліку в службі у справах дітей Мелітопольської міської ради перебуває 173 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З них 148 дітей проживають у родинах.  Водночас 25 дітей проживають у закладах та потребують влаштування до сімей, чекають на люблячих та турботливих дорослих.

З питання влаштування дітей до сімейних форм виховання звертайтеся до служби у справах дітей Мелітопольської міської ради:

м. Запоріжжя,

просп. Соборний, 143/ вул. Новицького Якова, 7,

т. 066 876 40 12

e-mail: [email protected]