Юлія та Олександр — військовослужбовці з Мелітопольського батальйону, які знайшли одне одного на службі.
Їхні перші побачення проходили під гул ворожих ракет, а пропозиція руки та серця прозвучала не в ресторані, а в короткі хвилини затишшя. Вони таємно розписалися за 5 хвилин, щоб не порушувати статут, а згодом повінчалися у старовинній козацькій церкві, бо зрозуміли: їхній союз має бути вічним не лише на землі, а й на небі.
Про мотивацію піти у військо, кохання на лінії бойового зіткнення, таємне вінчання, життя після важкого поранення Олександра та ампутації подружжя розповіло
Знайомство. “Діагноз: бути родиною військових”
Журналісти навідались у госпіталь, де після важкого поранення лежав Олександр – майстер-сержант, колишній головний сержант 110-ї бригади ТРО 115-го мелітопольського батальйону. Його позивний «Єнот» – як жартує чоловік, це тому що він “полоще мізки побратимам”.
«У колишньому житті ще в АТОшному, я був “Циган”. Бо у чистому полі міг знайти їжу, коли хотілося їсти, скажімо так, на виконанні завдань. І це до мене прилипло.
Тепер же я Єнот-полоскун, бо полощу мізки: напружую їх, виховую, проводжу бесіди. Начебто білий, пухнастий, але коли пацани сідають на трьохгодинну роз’яснювальну бесіду, вони вже молять: “Можна ми вже підемо?”. Я не кажу: “Сідай, ще поговоримо”».
Олександр посміхається – вказуючи на ампутовану ногу:
«Зараз буду Флінтом, мабуть (сміється), ще папуги не вистачає».
Почувши раз як говорить «Єнот» ви зрозумієте чому цей позивний йому підходить. Розмова з ним йде легко та жартівливо, з будь-якої не зручної тиші він може вийти жартом, а своїм прикладом надихнути. Саме це він вважає своєю роботою – мотивувати військових.
Мелітополець Олександр підписав контракт у 2014 році та стояв біля самих витоків створення мелітопольського 115 батальйону, який тоді був батальйоном резервістів. Його завданням було готувати місцевих чоловіків та жінок до захисту своєї землі.
«Усі, хто мав відстрочку — директори шкіл, залізничники, машиністи — всі проходили через нас», — згадує Олександр. — «Ми їх навчали. А потім, у 22-му, ці люди прийшли захищати свій рідний край».
Бійці 115 мелітопольського підрозділу 110 бригади ТРО Юлія та Олександр на службі. Фото надане Олександром
Разом з Олександром на ліжку у госпіталі сидить Юлія – начальниця складу речової служби 115-го батальйону, його кохана дружина. Позивний Юлії – «Мать», виник з її відкритості та турботи про побратимів.
«Їхала я на бригаду зі своїм начальником [речової служби], він і дав мені цей позивний. Каже “А може ми будемо тебе називати Мать, бо ти в нас як мама. У тебе завжди можна пораду попросити”. Ну і правда, я їм і в хаті поприбираю, і їсти приготую. Так воно й прицепилось. Я всім навкруги Мать».
Юлія мама не лише для своїх побратимів, а й для 8-річного синочка Ярослава, якого зараз виховує бабуся. Жінка родом з Василівського району прийшла у 115 батальйон пізніше, у грудні 2021 року. За вже мала плечима семирічний військовий досвід у Державній прикордонній службі України. Юлія, маючи диплом вчителя біології та хімії, зрозуміла, що школа — це не її покликання.
«Моя мотивація також була з 2014 року», — пояснює Юлія. — «Я була на дні народження, там познайомилася з хлопцем, який служив... І він каже: “У нас дівчата служать, чому не піти?” Приходжу додому, кажу: “Буду їхати в Бердянськ, піду служити”. Мама: “Як служити? Ти ж дівчина!”».
Олександр та Юлія з сином Юлії Ярославом. Фото надане подружжям
Її рішення підтримала лише бабуся. Згодом, втомлена від постійних поїздок, вона звільнилася, але швидко отримала пропозицію приєднатися до батальйону в Мелітополі.
«Це наша батьківщина, якою б не була у нас влада... Це наше. Країна починається з нас. Ми і є державою... », — так просто пояснює своє рішення Юлія. — «Думаю, наша сім'я – це діагноз родини військових. Це гарний діагноз. І ми будемо служити до кінця. До перемоги, до звільнення дому».
«Кава, цукерки і бойовий досвід»: Як зароджувалося кохання
Олександр розповідає: закохався одразу як побачив Юлію, коли вона прийшла на співбесіду у батальйон. Але довго стримував почуття через армійську субординацію. Фактично Олександр був прямим начальников Юлії, і згідно закону про протидію корупції вони не могли мати романтичних стосунків:
«Я не міг бути її чоловіком, тому що я був головний сержант, а вона начальниця складу. І не важливо, що я там умовно на нулі, а вона на складі. Вдруг я захочу щось зі складу взяти… Такі антикорупційні норми. І я зрозумів, що це просто мрія... Але я буду цю мрію кохати у собі».
Юлія та Олександр, подружжя військових з 115 мелітопольської бригади ТРО. Фото надане Олександром
Романтика в армії — це не завжди квіти. Юлія добре запам'ятала їхні перші дні:
«Він зараз розповідає, як одразу закохався. А я прийшла на ту співбесіду до батальйону взагалі зі зламаною ногою. Ніколи не забуду. Командир дивиться на мою особову справу... А Саша робив каву командиру, і мені зробив, і дає мені цукерки: “Ромашка”, “Корівка”. То ці цукерки я вивезла, вони у мене до сих пір лежать у кишені кітеля, як я їх тоді і поклала».
«Лягай!»: бої за Мелітопольщину
Олександр розповідає, вони знали що почнеться повномаштабна війна, відчували це по напрузі, готувались до цього.
«Назавжди запам’ятали 23 лютого ми пішли на ринок з Юлією. Я їм – резервістам, як раз розповідав, що треба з собою брати якусь калорійно-білкову піщу, яка може замінити повноцінний обід. Ось обирали якійсь горішки, сухофрукти. Юлія мені говорить: “Що у нас війна буде?”. Так і сталось».
Ранок 24 лютого 2022 року став випробуванням не тільки для країни, а й для їхніх почуттів. Романтика зникла, поступившись місцем суворим реаліям фронту. Олександр згадує, як його батальйон, сформований з мелітопольських резервістів, став на захист Запорізького напрямку. Як підрозділ ТРО вони виконували важливу функцію – створення плацдарму до підходу основних сил. Олександр Котов згадує перші години вторгнення:
«Романтикою тоді не пахло. Романтика була в тому, що коли “приходили” ракети по аеродрому, я кричав “лягай” і собою накривав її за бордюром. Хоча, якщо б ракета прилетіла, бордюр б придавив нас. Логіки мало було, був страх за життя коханої. В цьому все романтичне важливе на війні...».
27 лютого 2022 року стало для пари трагічною датою. Під Василівкою під час обстрілу «Градами» Олександр отримав поранення, прикривши собою комбата. Юлія також була поранена. Їх обох відправили у госпіталі, але по різні сторони бойового зіткнення. Юлія 7 місяців провела в окупації.
Любов всупереч статуту: таємний шлюб
Після повернення Юлії з окупації, пара ще рік приховувала свої стосунки. Але всупереч усьому 11 жовтня 2023 року вони таємно розписалися у Сумській області, коли їхній підрозділ вивели на відновлення. Олександр Котов розповідає про шлюб:
«Кохання змінює тебе, на війні це критично. Зараз я не знаю чи накрив би собою комбата, як я зробив це в 22-му році. Скоріше за все, так. Але тепер все більше думаєш про майбутнє, будуєш плани зі своєю жінкою. І це дає тобі можливість самозбереження. І зберегти своє життя, життя жінки, яка теж знаходиться поруч. І кохання, кохання, кохання. Шукаєш і мирні моменти на війні: подарувати їй квіти, ненадовго вимкнутись від усього, думати як буде після війни».
«Юля, я 300»: Поранення та новий старт
У 2025 році Олександр отримав поранення, коли повертався з переднього краю. Він їздив поспілкуватися з бійцями, які боялися займати сусідню позицію, щедро обстріляну ворогом. Олександр пояснює обставини поранення:
«Треба було побалакати з хлопцями, які знаходилися на позиції. Все добре, хлопці – молодці, вийшли і зробили свою роботу.. Але на зворотному шляху я просто підірвався на міні, яку скинули з безпілотника... І з маленькою армією дистанційне мінування проводять. Ти можеш 100 раз пройти по одному місцю, на 101-й раз ти спіймаєш щось. Так і сталося. Сталося, та й сталося».
Евакуація до стабілізаційного пункту, а потім до військового шпиталю в Запоріжжі зайняла 40 хвилин. До цього часу побратими Олександра затягнули його у бліндаж, наклали турнікет і пов’язку, розчистили шлях, щоб машина могла заїхати під сам оборонний пункт. До самого прибуття евакуаційної машини “Єнот” курив та жартував – не дозволив собі крику та розпачу, щоб не налякати побратимів.
«Це підтримка морального духу бійця. Якщо він буде бачити, що побратима поранено і одразу йде його евакуація, він також буде знати, що його ніхто там не залишить. Завжди, коли є можливість – ми вивозимо загиблих, тому що це також є моральна підтримка духу бійця. Він буде бачити, що щоб з тобою не скоїлось, ти завжди попадеш додому...»
Юлія розповідає: дзвінок о другій ночі змінив усе. Її розбудив побратим, щоб вона перетелофувала Олександру. На зворотному кінці дроту почула: «Юля, я 300» (поранений).
Коли Юлія прибула до стабцентру швидше за швидку допомогу побачила закривавлену ногу чоловіка, лікар повідомив про неминучу ампутацію. У цей момент Олександра охопив глибокий відчай, який він висловив дружині.
«Вивозять його на каталку... він просто каже, дайте мені сигарету закурити. Закурює сигарету, дивиться на мене і каже: “Все, ти мене кинеш, на що тобі треба безногий”. У мене паніка, я не знаю що робити, що казати...», – згадує найболючіші слова Юлія.
Розпач минув, коли пара дізналася про сучасні можливості безкоштовного протезування для військових через державну програму. На третій день після поранення до палати завітав реабілітолог і запевнив, що Олександр зможе ходити з протезом.
«Виявилось зараз такі протези роблять – закачаєшся. А колінні чашечки які ...ух. Можна ходити з таким звуком вжух-вжух. Синок як мене побачив, каже: “То ти тепер робот”. Раніше був просто кіборгом [ред. оборонець Донецького аеропорту 2014 року], а тепер ще й робот».
Юлія також змогла прийняти ситуацію після зустрічі з протезистами:
«Як це без ноги? А потім прийшли протезисти, які показали, що по книжечці є такий протез, який заміняє і суглоб. Що він буде нею бігати і ходити. Нічого страшного немає. Життя продовжується. І з протезом будемо жити».
Підтримка Мелітопольських громад
Наразі Олександр проходить реабілітацію, залишаючись у розпорядженні комбрига. Він не втрачає оптимізму, наголошуючи, що його емоційну стійкість та відновлення не можна було б уявити без найголовнішої підтримки – дружини та всієї Мелітопольщини, яка стала справжньою родиною.
«Побратими постійно на зв’язку, приїжджають, навідують. У мене у перші дні були усі тумбочки забиті мандаринами, а через цю палату проходили процесії, як через мавзолей. Хто тільки не приходив навідати.
Телефонував побратим: “Буду випадково через Запоріжжя їхати, зайду навідаюсь”. Кажу: “Яке випадково, тобі взагалі на Харків. Це такий крюк робити”».
Олександр вчиться ходити з протезом ноги у Мелітопольському реабілітаційному центрі. Фото надане Олександром
Олександр розповідає: завдяки підтримки побратимів та громад Мелітополя та усієї Запорізької області закрили усі потреби у медикаментах та знайшли коляску, що проходить у ліфт, коли Олександр лежав у Запорізькому шпиталі:
«Повезли коляску чітко по ліфту. Знайшли за кілька днів буквально. І усі і волонтери, і журналісти, і начальники громад телефонували, навідувались. Дізнавались як я. Для громади це нічого, а для бійця це плюс “про мене пам’ятають”. І це стосується кожного бійця і кожної потреби бійця».
Зараз Олександр вже вчиться ходити з протезом у Мелітопольському реабілітаційному центрі та планує повертатись у військо. Ветеран, не втрачаючи оптимізму, каже:
«Ми ще у Мелітополі пройдемось парадним маршем по проспекту Хмельницького, з нашим флагом».
Вінчання: «Щоб бути разом навіть після смерті»
Після поранення у пари з'явився страх втрати одне одного. Вони вирішили повінчатися, щоб бути разом «навіть після смерті». Обрали стару козацьку церкву в поселенні на передовій, прагнучи автентичності та глибини.
«Це треба вийти на духовний рівень зі своєю половинкою. Щоб ви реально одним цілим були... Дозріли, коли з’явився страх втрати одне одного... І вирішили повінчалися, я зателефонував військовому капелану, і буквально за вечір вирішилось усе.. Не хотілося пишності, пафоса якось».
Вінчання Юлії та Олександра у храмі Православної Церкви України. Фото-скрін з телерадіостудії Міністерства оборони України “Бриз”
11 травня 2025 року пара обвінчалась. Церемонія була скромною, але сповненою символізму та краси. Молодят благословив священник Православної Церкви України отець Роман, помічник військового капелана 110 бригади ТрО.
«Все вирішилось буквально за день. Купили плаття – найкрасивіше, бо єдине у тому населеному пункті... Зверху кітель, бо ще холодно було. Все було красивіше ніж у пафосних золото верхних соборах», – розповідає подружжя.
Для них обох вік, ріст чи вага не мають значення, коли мова йде про справжнє почуття.
«Якщо ти живеш людиною, я думаю: ні вік, ні зріст, ні вага – нічого не впливає на кохання... Якщо ви цінуєте, любите один одного, то чого не обвінчатись? Він хоче бути до останнього з мною, і я хочу бути з ним до останнього» – розповідає Юлія.
«Кохання немає страху»
Юлія ділиться символікою, що скріплює їхню історію. Число 11 стало для них доленосним, пов’язавши одразу три ключові події їхнього життя:
«Напевно, для нашої сім'ї щасливе число буде 11. 11 ми одружилися офіційно. Трошки неприємно 11 — це коли Сашу... поранило і 11 ми обвінчалися. Дві парні цифри, дві людини, два з’єднаних серця».
На питання, що вони скажуть тим, хто боїться кохати під час війни, Олександр відповідає твердо:
«Не варто за цього бояться. Кохання немає страху. Так, коли поряд твоє кохання, у тебе тільки залишається почуття збереження життя своєї коханої людини. Все інше вже неважливо... Тільки підтримка дружини... Ну, і підтримка побратимів. Що тебе не кинули, ти потрібен».
Юлія та Олександр вірять у повернення до рідного Мелітополя і усвідомлюють свою роль у цьому. Їхня історія — це живий приклад того, як на війні народжується і міцніє справжнє, глибоке почуття, що стає опорою та джерелом сили для боротьби та життя.
