Марку Каліушу 28 років, майже два з яких він провів у російській неволі. Хлопець жив у Криму, але в полон потрапив у тимчасово окупованому Мелітополі.

Він памʼятає далеко не все з пережитого, але забути хотів би набагато більше.

Його історія є прямим доказом того, що тортури, а потім примусове лікування “неугодних режиму” – це не лише методи впливу радянської влади, які лишилися в минулому, а страшна реальність, з якою стикаються сьогодні всі, хто не згоден з тим, що Росія – наддержава, а Путін – так званий “президент міра”.

Вимушена втеча

До Мелітополя Марк переїхав вже після повномасштабного вторгнення, коли місто було захоплено військами РФ. Як і його рідний Крим, де він жив до цього.

– Там погано, роботи нема, стабільності нема. Я працював тільки з Симферополем. Я сам – айтішник, розбирався в соцмережах, робив і розкрутку, і розсилку, і рекламу подавав тільки у Симферополь, – згадує часи в тимчасово окупованому Криму Марк. 

З півострову він був змушений поїхати, аби втекти від покарання за сфабриковану кримінальну справу. 

– А потім підробили всі підписи. І слідак повісив на мене цю статтю без моїх підписів, без протоколів, поки я був у психушці на Донеччині, – пояснює хлопець.

Очікування деокупації

У Мелітополі, як і в рідному Криму, він займався соцмережами. І саме за участь в адмініструванні проукраїнських Телеграм-каналів його пізніше звинуватять російські спецслужби.

– Символ спротиву окупації – сам Мелітополь. Я хочу, щоб він був під Україною разом з Кримом, – говорить хлопець і зазначає, що мелітопольці не підкорялись російським загарбникам в окупованому місті.

Марк, як і інші проукраїнські мешканці Мелітополя, з нетерпінням чекав на його звільнення. Він постійно дивився новини в Ютубі.

– Там показували, що ЗСУ доходили до окупованого Бердянська, 10 км залишалося. Поки був у Мелітопольському ІВС, я дуже чекав, що ЗСУ дійдуть до Мелітополя. Але я не знав, що відбувається на фронті, – згадує Марк.

Викрадення та перші катування

Але в жовтні 2023-го за Марком, як і за тисячами інших українців на тимчасово окупованих територіях, що не згодні з путінським режимом, прийшов “русскій мір”. Співробітники спецслужб РФ викрали хлопця просто посеред вулиці.

– ФСБ мене вже з нізвідки обігнали з автоматами. Змусили лежати обличчям у землю, наручники натягнули, мішок на голову. Потім мене повезли до комендатури, там я ще вигріб люлей. Далі мене під струмом змушували підписувати документи. І пістолетом погрожували, і струмом катували. Я нічого не підписував. Мені було байдуже, хай вб'ють, а підписувати це не буду, – згадує хлопець.

Марк своє слово стримав і нічого не підписав – навіть під тортурами. Але окупанти, як яскраві представники країни, де права та свободи людини не вартують і ламаного гроша, все зробили за нього. Потім демонстрували на російських ресурсах обличчя українського “терориста”.

Памʼятає кривдників поіменно

Через три дні незаконно затриманого українця повезли до Мелітопольського ІВС. Згадує, що конвой там був абсолютно неадекватний.

– Вони нас, “терористів”, і дубинками били, і електрошокери застосовували. І наручники стягували дуже туго, – говорить Марк.

Деяких своїх кривдників колишній полонений памʼятає поіменно. Андрій Вікторович. Олег – конвой. Максим – начальник конвою, який найбільше запамʼятався хлопцю своєю жорстокістю. Він був в окулярах та має татуювання на руці – напис англійською.

– Він (один з конвоїрів, - ред.) мене електрошокером скільки раз бив і говорив: "Чий Крим?” Я говорю: “Український”. За таку відповідь до мене електрошокер застосовував, – пригадує колишній в’язень Кремля.

А що стосується співробітників ФСБ, то Марк запамʼятав одного з них – з позивним “Інокентій”.

Тортури гімном

12 листопада того ж, 2023-го року, Марка доправили до Маріупольського СІЗО. Зустріли його там за кращими російськими традиціями – побиттям.

Колишній бранець Кремля згадує, що в Маріупольському СІЗО харчування було нормальним і вода була, увʼязненних навіть до бані водили. Але не обійшлось без згвалтувань культурою країни-агресора – вʼязнів змушували співати гімн РФ та їхні патріотичні пісні. 

Безкінечні етапи

16 лютого окупанти доправили Марка до інституту судової психіатрії. Там хлопець пробув  до 21 березня. Але і це місце його незаконного утримання не стало останнім – далі було Краснодарське СІЗО №1. Там полонений довго не затримався – через день його вже етапували до Ростова.

Побував Марк не по своїй волі і в окупованому Донецьку – в СІЗО №1, після чого його знову відвезли до Маріуполя. 16 червня загарбники етапували хлопця на суд до Мелітополя - місто,  де він і потрапив у полон.

Примусове “лікування” металевою трубою

Потім була психіатрична лікарня у Жданівці, що на Донеччині. Марк там опинився за рішенням Південного окружного військового суду у Ростові-на-Дону. Хлопцю  призначили примусові медичні заходи, фактично залишивши в полоні, але під виглядом лікування.

Російська психіатрична експертиза показали, що у Марка проста форма шизофренії. А потім призначений йому адвокат дав хлопцю підписати документи на госпіталізацію до психіатричної лікарні, де його нібито мали звільнити з-під варти.
Марк зізнається: сподівався, що у психлікарні режим буде не таким суворим.

– З прийомного мене повели до відділення. А там вже зустріла охорона – ополченці. Мене били: у бочину настріляли так,, що у мене синець на півбочини був, по ниркам надавали, потім мене до ліжка прив'язали і металевою трубою відмахали, – розповідає подробиці примусового “лікування” звільнений з полону українець.

Знущання та сексуальне насильство

Марк згадує, що в тій медустанові води у кранах не було, тому купатися доводилось в тазіках, харчування було погане. Фінансування психлікарні в окупації теж залишало бажати кращого – медперсонал ліки купував за свої гроші, робили ремонт в палатах та купували побутову хімію теж за власний кошт.

Перебування Марка в психлікарні робили ще більш нестерпним так звані ополченці – ті, кого українці колись вважали своїми. Крім побиття, вони також вдавалися до сексуального насильства. Хлопець запамʼятав імена двох з цих нелюдів: Кирило Вікторович та Юрій Олексійович.

– Вони інших пацієнтів теж і трубами били, і електрошокери застосовували, – розповідає хлопець.

Нелюди в білих халатах

Памʼятає Марк і імена тих, хто працював на той момент в психлікарні в окупованій Жданівці. Медсестри Глоба Валентина Олександрівна, Тетяна Валентинівна, Ожидаєва Оксана Олексіївна. Згадує, що санітарка Кисельова Марія Ельмарівна постійно тролила його.

А Горюшкіна Олена Анатоліївна погрожувала цивільному полоненому відправити його в палату до особливо небезпечних ополченців. Одинцова Наталія Миколаївна теж запамʼяталась знущанням над пацієнтами.

Дружба крізь ґрати

Є у Марка і люди, яких тепер він на волі чекає з полону. Вони сиділи з ним в одній камері і за цей час стали друзями. Мова йде про Малишева Артема Петровича з Мелітополя та Гараніна Ігоря Геннадійовича, які перебували в Краснодарському СІЗО №5, а також Лісовського Станіслава Івановича. Про останнього відомо, що той утримувався в СІЗО №1 в Красногорʼї, а потім його доправили до Ростова.

Крім вище перерахованих, Марк також згадував Трачука Вадима Вікторовича з Енергодару та Григорія Семикопенка з Мелітопольського району.

– Здружився в полоні. І цигарки мені давали, і чай з цукром, а їв я дуже погано, – розповідає хлопець.

Також Марк три місяці сидів в одній камері з Георгієм Левченко – адміністратором українського Телеграм-каналу РІА Мелітополь, який перебуває в російській неволі понад два роки. 3 серпня Георгію Левченко окупаційний суд Запорізткої області призначив 16 років колонії суворого режиму. 

“Я сприймав, що це сон”

Напередодні 24 серпня цього року, яке, безперечно, стало одним з найкращих днів в житті Марка Каліуша, за ним приїхав військовий конвой. Сказали, що він їде додому. Тоді українець подумав, що його доправлять до рідного Криму.

– Одягли наручники, повезли до аеропорту. Там мені очі зав'язали, наручники надягли і потім вони катали туди-сюди. Я не знаю, я тільки одне місто запам'ятав – Челябінськ. З Челябінська потім до Москви. Потім я всю ніч просидів у “стакані” з зав'язаними очима та в наручниках. Далі мене повезли до Білорусі, – каже хлопець.

За словами Марка, там його тримали окремо від інших, в іншому авто, вважали небезпечним. А далі – така довгоочікувана свобода.

– Я сприймав, що це сон і не хотілось прокидатися. Я думав, що зараз прокинусь і знову в цій жахливій психушці, – пригадує Марк свої перші відчуття, коли вже розумів, що повертається до України.

І навіть після двох років полону, після всіх тих жахіть, що довелось пережити хлопцю через вірність Україні, його патріотизм нікуди не зник. Наразі колишній бранець Кремля перебуває в медзакладі, де відновлюється.

– Це моя рідна Україна. Я народився тут,  я люблю цю країну. Я жив скільки у цій країні. Я завжди ненавидів цю “русню”, – емоційно каже співрозмовник.

Небайдужі українці,  боролись за визволення Марка з російського полону. І ми досі чекаємо на повернення інших наших колег, друзів, знайомих та незнайомих. На всіх наших. Бо всі, хто з України та за Україну, – наші.