Трохи більше року тому він писав статті для сайту РІА Південь, а потім змінив комп’ютер на автомат. Наш колега Тарас Василенко рік відвоював на передовій у мінометному взводі 17-ї окремої важкої механізованої бригади на одному з найгарячіших напрямків – Курщині.
переведений служить в управлінні комунікацій оперативного командування "Північ" до Чернігова.
До Дня Незалежності України редакція РІА Південь записала інтерв’ю з військовим в рамках проєкта
Армійська муштра врятувала життя
- Тарас, пригадай той день коли ти отримав повістку. Що промайнуло в голові?
- Це було у травні 2024 року, я йшов зі шлунковим нападом до поліклініки. І прямо біля поліклініки 2 ветерани вручили мені повістку. Поліції не було. І я міг би її не брати. Бо вони ще й зі слів записували мої адресу і прізвище. Не питали й паспорта. Видно було, що й їм якось було не зручно роздавать повістки. Але я так собі вирішив, що просто прийшов час йти до війська. На той момент не йти в мене не було законних підстав. Ну, і все. Звичайно, що було страшно і дуже не хотілось. Але я пішов. Перша думка тоді слово з шести літер. А потім я включив логіку і для себе вирішив - вже пора.
- Якось фізично і морально готував себе до передової?
- Ні, і це величезна проблема. Тому всім , хто мають воювати - кому дозволяє вік і здоров’я, величезна порада – готуйтесь заздалегідь. Зараз купа рекрутингових центрів, фізичних програм, є JPT-чат кінець-кінцем. Готуйтесь до цього морально і фізично. Мені на перших порах було важко. Тим більше, що я по життю такою кімнатною рослинкою був. А в пустелі серед кактусів важкенько було.
- Ну, ти, як журналіст відразу, мабуть, почав щось знімати, викладати в соцмережі.
- Я зразу написав пост і мене попросили видалить його, бо я «попалив» точку, де ночували призовники. Тому для мене журналістська діяльність обернулась фіаско з перших днів. Я ще не знав, що можна показувати і знімати, а що ні. А там все моніториться. Тому прийшлось видаляти. Але по троху цікавість взяла верх. І почав писати для себе. Бо в нас почалось БЗВП (базова загальна військова підготовка). Курс молодого бійця - раніше воно так називалось. Там багато чому вчили і мені здавалось воно було непотрібним. Нас дуже багато вчили затягувать турнікети. Ми тільки те й робили, що затягували їх. І мене це люто бісило, але коли прийшов час затягувати на практиці, я зрозумів як правильно, що ми по 200 разів на день то робили.
- Особисто тебе це врятувало?
- Людей і за моєю участю це врятувало.
- Тобто ти накладав турнікет?
- Так. І чим більше знаєш, тим більше шансів вижити. Тому треба навчатись, слухати, що кажуть старші і досвідченіші.
Україномовна Курщина і повна безгосподарність
- Чи думав ти колись, що тобі доведеться воювати під час повномасштабної війни у лігві ворога на Курщині?
- Спецоперація була таємнича і ніхто не знав, що вона взагалі готується. Але я думав, що нам запропонують якийсь втягувальний процес на більш спокійнішій ділянці фронту. Але командування вирішило, що нас потрібно в Курщину відправити. Це був цікавий досвід. Ми там жили кілька тижнів, ще коли там можна було жити. А потім просто виїжджали на завдання з одного з яких я мав би не повернутись. Але повернувся. І відчуваю якийсь злом. Майже всю свою війну я працював окупантом. На українській землі я не воював. Є якесь роздвоєння свідомості.
- Розкажи як до вас ставились місцеві? Як взагалі там живуть росіяни і, що кажуть про війну?
- По-перше, ми жили в прикордонних селах на Курщині. І такої кількості української мови від місцевих я не чув у Запоріжжі. Вони, виявляється, всі прекрасно знають українську мову і говорять майже без акценту.
- Вони так завжди говорили, чи то така реакція на українських військових була?
- Я чомусь думаю, що вони заговорили так, коли приїхали українські військові. Але вони її знають краще, ніж деякі наші українці. А перше, що мені кинулось у вічі – село, наче газифіковане, а дороги до нього немає. Та сама дорога на Суджи – дорога смерті. Коли її перерізали, то було важкенько. У них немає городу і фруктових дерев у дворах. Дерев’яні хати з мишами. У нас у людей мишей не було в хатах, які вони по 2 роки назад залишили. А тут через 2 тижні вже миші і все в лопухах. Якась така безгосподарність. Пацюки в хаті крадуть сало зі столу.
- Розмовляли з вами?
- Вони нас боялись. Але я з одною бабцею хліб ніс, то розговорився і запитав, чи знають вони чому війна почалась. А в неї все зводиться до того, що «боярі погані», а Путін нічого не знає. А далі вона каже: «Я, синку, знаю, що ми тут всі помрем». Запитав чому, а вона каже: «Бо наші ж наступають».
- Тобто, вони знали, що російські військові їх вб’ють?
- Так. Вони ж бачили як вони воюють. Тактика Росії що на нашій, що на своїй землі – все стерти до каміння. Але ж ті люди ніяк не бачать причинно-наслідкових дій. Це ж вони стрибали від щастя, коли бачили, як їхали «наші мальчіки» в Україну. Це дуже дивний народ. Я такого ментально дикого народу не бачив і по телевізору.
Пив воду з калюжі
- Який був твій найскладніший або найнебезпечніший момент на фронті?
- Це було під час першого обстрілу у вересні 2024 року. Наш мінометний розрахунок вирахував ворог. Ми тільки приїхали з навчань. Мало не потрапили під штурм своїх же. Розбили нас і ми десь 3-4 км виходили з мінометом на плечах.
А потім вже було під час серйозного оточення. На початку листопада нас завезли в Ахмат ліс. Самий передок. І того ж дня, нам перерізали дорогу і по троху з нас почали вичавлювати БК (боєкомплект). Воду пили спочатку ту, що була. А потім дощ пройшов, сніг, натопили води. А коли стало все закінчуватись, нам дали добро на відхід і ми з оточення виходили стежками вночі. Страшно було йти по відкритій місцевості. Ти йдеш, як голий. Я тоді вже просив, якщо смерті то щоб швидкої. А дрони, як правило, відразу не вбивають. И цього я боявся найбільше. Важко поранені були. Всіх кого могли винесли, а хто міг йти йшов сам. Бо скупчення то жирна ціль для ворога.
Тоді ж отримав контузію. Як раз біля мене впало ФПВ. В очах потемніло, мозок стиснувся і потім знову розкрився. Я бігом параболою побіг до кущів, пересидів, а далі потрібно було йти.
А потім ми вже добрались до другої точки евакуації і нас мала забрати МТЛБ ввечері 17 листопада. Але рації всі прослуховувались. Тому після того як вони почали «крити» той квадрат, наша МТЛБ поїхала і ми до ранку у невідомості залишились. А тим часом, як мінімум, добу вже в нас не було води. Я надибав калюжу у полі. У вирві від снаряду була брудна з мазутом якимось зверху. До неї ще й треба було під дронами добігти. Якби мене дрон вирахував, то він би накрив весь той квадрат. Але води дуже хотілось. Тому я побіг – зробив з марлі фільтр, щоб осад не потрапив у шлунок. Антибіотиків в мене не було. Рюкзак і аптечку я скинув, бо потрібно було швидко бігти по полю. Зброї теж не було. Автомат розбили. І нарешті о пів шостого ранку МТЛБ приїхала на півгодини раніше і нас всіх забрали. Ще мало двічі не підбили на півдороги. Тоді ще в Суджі був стабілізаційний пункт і нас врятувало, що не було тоді так багато дронів на оптоволокні. Це те , що зараз псує життя всім на фронті. В них дуже читка якість зображення. Аби вони тоді були, то вийшло б з оточення ще менше людей.
- Як тебе поранило?
- Перший раз FPV впало поряд. Я встиг в кущі пірнуть. Мені під коліно зайшов алюмінієвий уламок, як потім виявилось. Його так і не дістали, тому ходжу з ним. Магніт його не бере, а по сліпому не стали різати.
А другий FPV метрів півтора від мене ляпнув. Теж косорукий оператор запускав. Нас було троє і ми стояли, як на долоні. Контузія була від цього. А після того ми бігли 4 км по полям. Падали, вставали й шли. Емоцій тоді не було. Як в Суми привезли і мене зашивали по живому, бо лідокаїн на стресі не брав, тоді я вже серйозно розклеївся.
Що головне на війні
- Чи є в тебе особистий рецепт від страху?
- Мій бойовий досвід не дозволяє мені роздавати поради, чи ділитись рецептами, яких немає. Я рік був на передовій. А зараз за рішенням ВЛК в тиловій частині. Єдине скажу – ті, хто нічого не бояться, ті довго не живуть. На війні бояться всі і це нормально і правильно. Розумний страх викликає обережні і виважені дії. Героїзму на війні місце є. Але головне зберегти життя – бо нас мало. І якщо ми всі будемо лізти тупо під кулі, то не залишиться тих, хто будуть воювати. Треба виважено приймати рішення. На війні перше завдання - вижити, а друге - перемогти.
Що дратує військових
- Що дратує головного сержанта Василенка у мирному житті?
- Всіх військових дратує питання цивільних: «Коли закінчиться війна?». Бо хочеться відповісти: «З тобою швидше закінчиться. Іди і побачиш, коли вона закінчиться». Ясно, що всі втомились. Але треба готуватись воювати ще кілька років.
Друге, я не рахую чужі гроші, але дивує наповненість закладів громадського харчування майже в будь який день тижня. Наштовхує на думку, що люди не сильно розуміють, що вони живуть під час війни у прифронтовому місті. Я сподіваюсь, що кількість людей обізнаних у питаннях тактичної медицини, виросла. Але чомусь мені здається, що вона виросла не помітно. Люди в місті, куди щодня летять сотні дронів, не вміють накладати турнікети. Покладаються на забобони, що їх це не торкнеться. Але це не працює.
Не повторюйте моєї помилки. Готуйтеся до мобілізації всіма доступними способами. Тому що, якщо у вас немає законного права на відстрочку, ви підете воювати.
Звернення до ухилянтів
- Що скажеш тим, хто намагається уникнути військової служби?
- Це обв’язок кожного чоловіка перед державою. Хтось скаже: «Я державі нічого не винен». Ну, так. Ти нічого невинен. Але це не борг, а обов’язок. Це як почистити руки і помитись. Можна не робити, але як ти потім будеш виглядати?
Можна казати: «А чому не служать діти депутатів, силовики? Я нічого не винен нікому. Я не народжений для війни». Іде травля ТЦК. Але ж якби всі вчасно поновили свої дані в ТЦК, ніякої бусифікації не було б. Бо був би вибір. А якщо всі думають, що хтось за них зробить цю роботу, то ні. Так не буде. Воюватимуть всі. А за всіма цими: «А чому…» ховається розуміння того, що ви просто боягуз. Вам важко в цьому зізнатись. Але мені здається це найголовніше.
- Коли ти йдеш у військовій формі по вулиці – як люди реагують? Чи є такі, хто каже «дякую»? Або може навпаки?
- В Чернігові дякували і було, що дивились із презирством. Там є плеяда молодих качків, якім вже більше 24 років, але на фронт вони чомусь не йдуть. Вони смішні бройлерні курчата. А у Запоріжжі люди просто звикли, що кругом ці люди у формі, або не в формі, але «попаяні». Військового видно і не в формі – в нього стиль свій, борода і погляд. Народ звик і це погано, бо до війни не можна звикати. І ми ще всі будемо лікуватись від цього колективного ПТСР. А загалом, індиферентно-зацікавлено дивляться.
Мелітополь – це тіло, а Чернігів - серце.
- Ти творча людина. Навіть, коли воював, ти писав, займався музикою. Даєш концерти у Чернігові і у Запоріжжі. Що для тебе творчість?
- На щастя, Господь наділив мене такими талантами. Музика для виживання. Коли пошкоджена психіка, вона потребує якогось лікування. Це і хобі, і терапія. А в ідеалі я б хотів після війни мати роботу, яка б нічого не забирала ні з серця, ні з душі. Якусь технічну. А інший час присвячувати музиці. На війні після пережитого якось простіше і гостріше пишеться. А також війна вчить, що життя треба жити кожного дня і щось треба робити змістовніше.
- Але я знаю, що тебе щось пов’язує з Мелітополем. Що саме?
- Я народився в Мелітополі, як і апологет українського націоналізму Дмитро Донцов і ще плеяда видатних людей. В дитинстві ми з батьками переїхали у Запоріжжя з Мелітополя, бо батьків на початку 80-х перевели з газети «Серп і молот» у Запоріжжя. Тому наразі в мене три міста-батьківщини: Мелітополь, Запоріжжя, Чернігів. Але якщо сказати метафорично: то тіло: це Мелітополь, сила - це Запоріжжя, а серце і душа в Чернігові.
- То після війни хочеш залишитись у Чернігові?
- Хочеш насмішити Бога - розкажи йому про свої плани. Я мрію. Під час війни мрієш частіше, бо реальні плани будувати важко. От і я мрію, що залишусь там.
- Ну і на останок, що побажаєш мелітопольцям і запоріжцям?
- Любі, земляки. Любі, мелітопольці. У ці складні часи, особливо в окупації, хочу побажати сили духу, витримки, обережності і щоб всі притомні люди дожили до звільнення наших українських територій. В тому числі і Мелітополя. Тож, тримаймося і сподіваємося, що перемога близько.
