Журналісти запитали випускників 11 класів, ким ті мріють стати, де планують навчатися і чи пов’язують своє майбутнє з Мелітополем.

У Запоріжжі відбувся випускний для 35 учнів із семи релокованих шкіл Мелітополя — гімназій №4, №11, №20, №23 та ліцеїв №9, №16, №24. Вони закінчили школу в умовах війни, роз’єднаності класів і нових міст, але об’єднані спільнотою та вірою в майбутнє. Попереду — новий старт. 

Дмитро Носик із 24-го ліцею, що навчався дистанційно з Нікополя, вже чітко бачить себе в майбутньому: він мріє про міжнародні відносини й встиг подати документи одразу до кількох університетів у Харкові та Дніпрі. Вже працює в IT-сфері, заробив на власний випускний костюм і називає себе «вільною птахою».

«Моя мета — представляти Україну за кордоном. Ми будемо тими, хто налагоджує дипломатичні зв’язки. Це не просто про професію — це про країну після перемоги».

Аміра Ідрісова з ліцею №9 не приховує: було страшно, важко, але вона все здолала. Спершу хотіла вступати на юридичний, однак балів не вистачило, тож обрала медичний, а за рік планує перескласти НМТ та перевестись:

«Буду вступати у Запоріжжі, воно вже стало рідним. Я не готова їхати далі. Але щойно Мелітополь буде вільний — я поїду додому. Це місто моє».

Аріна Кузьмина — її однокласниця — готується до життя за кордоном. Вона вже вступила до словацького вишу на перекладачку. Розповідає, що довго до цього йшла: вивчила п’ять мов та на відмінно склала іспити:

«Це моя мрія з дитинства, і батьки підтримали мене з самого початку. Але якщо завтра деокупують Мелітополь — я зберу валізу і поїду додому. І перше, що зроблю — повішу український прапор».

Ігор Шрамко планує залишитися в Україні та вчитись у сфері комп'ютерної інженерії у Запорізькому національному університеті. Згадує, як разом з однокласниками пережив війну, обстріли, евакуацію. Та саме цей досвід, за його словами, сформував його характер.

«Ми “незламні” — так написано на моїй стрічці. І я хочу повернутися в Мелітополь, щоб його відбудовувати».

Анна Коваленко, випускниця Мелітопольського ліцею №24, планувала вступати до Чернівецького національного університету імені Федьковича на спеціальність українська філологія. 

«НМТ склала не так, як хотілося: українська мова — 175, історія — 143, а математика — близько 100 балів. Але я все одно планую вступати до Чернівецького національного. Не знаю чому, але мені там подобається

Звісно, страшно — переїзд від батьків, нове життя. Але я хочу спробувати. Поки очікувань особливих немає — просто хочеться почати цей новий етап».

Учитель української мови Роман Кудров, який працює у ліцеї №9, зізнається: хвилювався за своїх учнів так само, як і вони. Він викладав їм у випускному класі і бачив, як школярі свідомо йдуть до свого майбутнього.

«Найцінніше — що вони не просто йдуть “куди батьки сказали”, а справді розуміють, чим хочуть займатись.  Хтось — ІТ, хтось — дизайн, хтось – у військову справу або внутрішню безпеку. 

Одна із учениць сказав: “Я хочу вступати на психолога у Мелітополь”. Я запитав чи розглядає можливість вступати у інші міста, а вона: “Ні, хочу лише в Мелітопольський виш, це моє”. Це про вірність. Я сам з Дніпрорудного, то якби мені так дитина про моє місто сказала, я б її мабуть розцілував від щастя. Отакі у нас діти».

Попри втому, війну, зміну адрес і статусів — випускники мелітопольських шкіл залишаються вірними собі, своїм мріям і Мелітополю. Вони обирають різні професії та шляхи, але всі вони — про одне: “повернутись додому”. І не просто додому, а з новими знаннями, досвідом і бажанням будувати майбутнє на своїй землі.