Мешканка Мелітополя Сєвіль Велієва - одна з активісток Всеукраїнського руху опору «Жовта стрічка». Вона пережила допити й обшуки, полон і депортацію за любов до України.

В ексклюзивному інтерв'ю Сєвіль розповіла про підпільну боротьбу з ворогом в окупації.

«Злості було більше, ніж страху»

У перші місяці повномасштабної війни Сєвіль відправила свою 18-річну доньку на підконтрольну Україні територію. А сама залишилася в окупованому Мелітополі доглядати лежачу свекруху. У місті був хаос. Тоді багато хто виїжджав. А ті, хто залишався, чекали звільнення. У думках було одне: «Не сьогодні-завтра нас звільнять». У цьому була впевнена і Сєвіль. Вона поставила перед собою мету не просто вижити, а й бути корисною Україні. Усю інформацію черпала з українського телеграм-каналу РІА Мелітополь (РІА Південь).

- Щоправда, я коли в місто йшла видалялася з каналу, а потім додавалася. Читати українські новини було небезпечно. У РІА-Мелітополь я побачила фотографію «Жовтої стрічки» і посилання з інформацією про те, що охочі попрацювати можуть переходити за посиланням. Перейшла за посиланням, поспілкувалася з адміністратором каналу. Ми домовилися, що я буду фотографувати на всіх знакових місцях у місті жовту стрічку. Дістала віночок моєї доньки. Вона в мене танцювала і залишився з костюма віночок із різнокольоровими стрічками. Я вирізала жовту стрічку. З нею виходила в місто і фотографувала в нашому парку, на площі, вокзалі - у місцях впізнаваних для мелітопольців. Намагалася зробити фото до свят - Дня збройних сил України, Дня соборності і так з жовтня 2023 року я фотографувала.

Боялася, звісно, в одній кишені стрічка, у другій телефон. На всі боки дивилася, щоб ніхто не бачив і швиденько фотографувала. А потім руки в кишені і йшла. Страшно було. Але злості було більше, ніж страху, - згадує Сєвіль.

Люди безслідно зникали

Репресивна машина російської влади почала працювати з 2022 року. Спецслужби РФ полювали насамперед на тих, хто брав участь у проукраїнських мітингах. У місті стали безслідно зникати люди.

- Сьогодні є, а завтра вже немає. І де б ти не ходив, не дізнавався по комендатурах і поліцейських дільницях, усі відповідали, що таких немає. І тоді люди самі між собою говорили, якщо його ніде немає, то забрало ФСБ. А якщо забрало ФСБ, то вам ніхто нічого не скаже, - згадує наша співрозмовниця.

У місті почалися масові обшуки. Російські силовики називали ці рейди адресними перевірками. У будинку в Сєвіль було 3 таких адресних перевірки.

- Під вечір десь о 19.00 постукали у ворота. Я вийшла, а там стоїть їх десь 5-7 і всі в камуфляжі, у балаклавах і з автоматами. Хто по двору пішов дивитися, хто по гаражу, інші в будинок зайшли. Дивилися телефони - проходилися по контактах і питали, хто і що. Багато запитань було за тих, хто виїхав в Україну або просто живуть в Україні, а в мене були їхні номери телефонів. Запитували, чи є якісь знайомі, які лояльні до української влади. Я підозрюю, що це адресну перевірку проводили в тих, хто, за їхніми даними, був проукраїнськи налаштований. Тому що вони на нашій вулиці не до всіх приїжджали.

Арешт і полон

Учасницю народного спротиву заарештували в лютому 2024 року. Сєвіль зібралася на ринок, а дорогою планувала зробити кілька фотографій.

- Вийшла з дому. Десь за 3-4 двори від мого стояла цивільна машина. Я на неї не звернула увагу. А коли проходила повз, з машини вискочили двоє. Руки заламали, кайданки одягли, мішок на голову і скотчем зверху замотали, кинули в машину. Ніхто, звісно ж, не представлявся. Телефон забрали, а там було все. Не треба було ні в чому навіть зізнаватися, - розповідає Сєвіль.

- Мене відвезли в якісь підвали чи гаражі. Там не було вікон. У мене з собою була жовта стрічка, і я просто там її спалила, тому що це ж явний доказ. Через півдня мене знову забрали з мішком на голові і знову почалися допити. Погрожували і електричним струмом, і іншим насильством, але не били. Кричали, лаялися і погрожували, що 25 років мені «світить». І я розуміла, що можу взагалі не побачити свою доньку. Це було страшно.

Під час допиту запитували, хто адміністратор ТГ-каналу «Жовта стрічка», хто ще зі мною працює. У мене була одна фотографія на зупинці Пушкіна. Як виявилося, таке ж фото зробив ще якийсь хлопчик. Вони мені показали і сказали, що між цими фото кілька хвилин різниці. І дуже допитувалися хто він. Мовляв, ви не могли його не бачити. А я, правда, не бачила його.»

Допит тривав до вечора. Після чого затриману повезли до відділку поліції на вул. Чернишевського і там оформили її, як порушницю комендантської години.

Схему затримання за порушення комендантської години окупанти використовують практично на всіх, кого затримують на ТОТ за проукраїнську позицію і кому не можуть пред'явити жодних звинувачень.

Найсмачніший окріп

Ніч Сєвіль пробула в поліції, а на ранок її повезли до суду. Дали 20 діб утримання в ізоляторі тимчасового тримання селища Веселе. 

- Далі мене повезли у Веселе - там пов'язали, відбитки пальців взяли, провели обшук, далі душ і камера. Речей із собою я ніяких не мала. У камері я була спочатку одна. Годували якщо можна це назвати їжею, кашами, тушонку навіть давали. З голоду не помреш.  Давали окріп. Там ні чаю, ні кави не було. Окріп смачний, тому що, якщо тебе привозять без речей і ти раз п'єш окріп, другий, а на третій раз він уже просто смачний, - згадує бранка.

Пізніше в камері із Сєвіль перебувала ще одна бранка - Наталя Рибальченко. Її затримали 8-ма місяцями раніше.

- Коли мене в березні відпустили, до мене дійшла інформація, що Наталя Рибальченко в травні повісилася в тій самій камері, де ми з нею були, - каже Сєвіль.

Що таке тваринний страх

Сєвіль у полоні фізично не били, погрожували і знущалися морально. Але саме в російських катівнях вона по-справжньому зрозуміла, що означає вираз «тваринний страх».

- Над чоловіками там дуже знущалися. Їх катували електричним струмом, били. У підвалі, де мене тримали, на стінах були написи, які залишали люди. Мені заповнився найбільше один: «Холодно, голодно, боляче». І підпис - Сергій Попов музикант із ресторану Райський куточок. І ти розумієш, що тут просто над людьми знущаються.

Я думала, що я знаю, що таке тваринний страх, тому що в житті кожного, напевно, були такі моменти, коли йому страшно. І я думала, що знаю. Але, коли я потрапила до підвалу і сиділа з мішком на голові та із зав'язаними очима, не розуміла, день чи ніч, і, що зі мною буде, ось тоді й відчула цей тваринний страх.»

Суд і депортація

У камері Сєвіль відсиділа 20 діб. Після чого ФСБшники забрали її на черговий допит. І знову по колу: КПЗ, оформлення порушення комендантської години, суд і черговий строк 25 діб. На волю Севіль вийшла в березні. А в червні суд присудив їй 30 000 рублів штрафу, в ФСБ повідомили, щоб вона готувалася на депортацію. Жінка не мала російського паспорта. Таких зазвичай депортують.

- Я чекала на депортацію з червня до лютого 2025 року. Мене вже не чіпали.  А 3 лютого 2025 року приїхали люди в цивільному і дали на підпис документи на депортацію без права в'їзду до 2069 року. Мене звинувачували в дискредитації російських військ і оголосили неблагонадійною. На збори дали тиждень.

А потім приїхали ввечері, я зачинила будинок і поїхала з ними до міграційної служби, де й підписала документи про депортацію.

Мене і моїх супутників - пару чоловіка і дружину з Енергодара, обшукали, забрали телефони і паспорти, вдягли кайданки і посадили в автобус. Далі повезли через Маріуполь, Ростов на кордон із Грузією.

Уже в грузинському посольстві мені за день зробили закордонний білий паспорт, допомогли з квитком і хостелом, - розповідає Сєвіль.

Віра в деокупацію

Сьогодні мешканка Мелітополя проживає з донькою на підконтрольній Україні території та вірить у те, що Мелітополь звільнять і вони повернуться додому. Сєвіль каже, що в Медовому місті залишилося дуже багато проукраїнських громадян. Але вони змушені мовчати, щоб не потрапити в полон.

- Проукраїнськи налаштовані люди просто там мовчать, а говорять тільки ті, хто проросійськи налаштований. І таке враження складається, що Мелітополь проросійський. А насправді, там така мізерна частка симпатиків Росії. Коли все почалося, половина городян виїхали. Якщо від тих, що залишилися, відняти людей похилого віку, які зовсім нічого не розуміють, що коїться, і дітей, там залишається зовсім мало мелітопольців. Їх розділити на наших і проросійських.  Тому за Росію там дуже мало людей. Але вони ж їх розбавили своїми. Багато приїхало у сферу медицини, правоохоронних органів, вчителів. Мені здається, що там уже більше половини приїжджих, - каже мелітопольчанка.

- А тим людям, які залишаються в окупації і чекають на Україну, я бажаю, щоб віра не пропадала. Я там була і такі моменти бували, що ніби як усе так погано, що здається кращого вже не буде. І починаєш впадати в депресію. А потім збираєшся з силами і налаштовуєш себе на те, що все буде добре. Коли мене депортували, я всім своїм знайомим говорила, що через 4 місяці я приїду назад. І це буде. Нехай не через 4 місяці, але ми однозначно повернемося!»

Разом з собою з Мелітополя Сєвіль вивезла жовту стрічку і навіть на останок депортована встигла зробити пару світлин з українського Мелітополя.

Матеріал створено в межах проєкту «Боротьба з безкарністю за найтяжчі міжнародні злочини в умовах російської збройної агресії проти України» за підтримки Посольства Швейцарії в Україні та Центру прав людини ZMINA.