У центрі міста — серед метушні та буденності — з'явилися люди з табличкою в руках: “Обійми, якщо чекаєш з полону”. Це журналісти РІА Південь у день свободи преси організували щемкий флешмоб, щоб нагадати — полонені досі там, а тут їх чекають.
Кожен, хто підходив обійнятись, ніс у собі історію — особисту, болючу і живу. Першою до журналістів підходить жінка з глибокими очима — Тамара. Вони з невісткою прийшли на акцію “Не мовчи! Полон вбиває!”, щоб кричати про полоненого сина:
- Мій син у січні 22-го поїхав на ротацію в Маріуполь. А потім... почалася війна. Він не зрадив державі, не зрадив своєму народові. Залишився там захищати нас, — розповідає вона, ледь стримуючи сльози.
Син Тамари захищав Маріуполь у пеклі обстрілів і бомбардувань. Пройшовши пішки від Іліча до Азовсталі, здавалося неможливим, але він залишився живий. Вона пригадує, як у ті дні син почав говорити про віру, бо, з його слів, лише “якась сила” могла врятувати його в таких умовах.
- Коли вони стояли в Маріуполі, всі кричали: 'Герої! Сталеві!' А зараз — вже три роки в полоні, й про них забули. Державою, суспільством. Вони стали нікому не потрібні. Окрім нас — рідних.
“Мрію обійняти свого сина”
Поруч стоїть Ганна — переселенка з Маріуполя. Вона стискає в руках прапор Азову, де служить її полонений син.
- Чекаємо вже майже три роки, як мій син та його побратими вийшли з Азовсталі за наказом. І от майже три роки я мрію його обійняти…
Ганна, переселенка з Маріуполя, мати військовополоненого
Ганна каже, обміни відбуваються рідко, і дуже мало хлопців повертається.
- А ті, що повертаються — у жахливому стані. Ми не знаємо, скільки ще їм доведеться витримати. Те, що робить з ними Росія — це тортури. Це не людські умови. Хочу, щоб це все нарешті скінчилося. Щоб повернулись усі. І цивільні, і військові. Усі наші.
Сьогодні Тамара не лише чекає на свого сина, а бореться за кожного полоненого. Виходить на щотижневу акцію “Не мовчи! Полон вбиває!”. На її табличці напис “Поверніть героїв додому”, а глибоко в серці сподівання побачити сина.
Мелітопольські журналісти у полоні. Не мовчимо
Організаторка акції “Не мовчи! Полон вбиває!” Стелла Орел також розділяє з нами обійми. Вона стоїть з табличкою “Чекаю на побратимів сина”, проте підійшовши до журналістів РІА Південь, розділяє наш біль:
- Я знаю, що ще 6 мелітопольських журналістів у полоні, і ви беретесь за них. І за Вікторію Рощеновою. Просто жах, що вони з неї зробили. Це черговий доказ воєнних злочинів Росії. Те, що роблять з нашими людьми, що роблять з цивільними, що роблять з військовими. Це жах. Ми не маємо права мовчати, ми маємо право кричати на весь світ за воєнні злочини Росії. Росія — країна терористів.
Журналістка Вікторія Рощина була закатована та вбита в російському полоні. Перед відправленням в Україну з тіла журналістки були вилучені очні яблука, мозок та частина гортані.
Мелітопольські журналісти, що знаходять в полоні.
У російському полоні до сих пір перебувають 6 журналістів з Мелітополя:
Євген Ільченко
Гергій Левченко,
Ірина Левченко,
Анастасія Глуховська,
Владислав Гершон,
Яна Суворова.
Полон вбиває – це не тільки назва акції, а й сувора реальність. Тому журналісти продовжують боротись за кожного полоненого: цивільного та військового.
Реакція людей
Реакція людей на флешмоб була неоднозачною. Більшість перехожих відводили погляд, опускали голову та проходили повз, коли читали напис “Обійми, якщо чекаєш з полону”.
Одна з жінок швидко пройшла повз зі словами “Я сама звідти вийшла”, залишивши більше питань ніж відповідей.
Інша зізналась, що їй ніяково висловлювати свої почуття, хоча вона і хоче підтримати. Припускає, що тому більшість людей робили вигляд, що не помітили журналіста з табличкою.
Були люди, які різко розвертались та обходили, закочували очі та мімікою показували своє незадоволення.
Тамара з невісткою, що прийшла кричати про полон сина на акцію "Не мовчи! Полон вбиває!"
Проте 17 людей все ж підійшли, щоб обійнятись та розповісти свою історію. Були перехожі, які не мали рідних чи знайомих у полоні, проте вони висловлювали свої сподівання про повернення кожного полоненого. Світлана, мати військовослужбовця, підійшла тримаючи руку на серці:
- Мій син не в полоні, він зараз служить. Але мені важко уявити, що відчувають батьки, чиї діти полонені росією. Тримайтесь.
Люди згуртовувались в обіймах. Кидали свої справи – доставник зупинив велосипед, щоб стиснути журналіста у міцних обіймах. Підходили зі словами: “У мене немає нікого в полоні, я просто хочу вас обійняти”. Обіймали і тихо: військовий, побачивши табличку, стиснув журналіста в обіймах.
Після обіймів люди доєднувались до акції. Двоє дівчат за столом найближчої кав’ярні малюють плакати FREE AZOV зі зворотної сторони власних конспектів. Вони приїхали до Запоріжжя на пару днів, побачивши флешмоб та акцію, захотіли доєднатись.
Люди обіймалися, бо не можуть обійняти тих, кого чекають роками. І кожне “чекаю” звучало голосніше за мовчання держави. Цей день став нагадуванням — за кожним полоненим стоїть життя, родина і серце, яке б’ється в очікуванні.
