Свята, які більше не збруть за спільним столом. Дзвінки, які не завжди проходять. Слова, які хочеш сказати, але не можеш. Розлука з рідними, що залишилися на окупованих територіях, — як жити з цим болем? В рамках нової рубрики журналісти ТРК-Мелітополь поговорили про це з психологинею, гештальт-терапевткою, кандидаткою психологічних наук Лесею Залановською.
"Мама не виходить на зв’язок уже третій день. Я дивлюся на іконку в месенджері і відчуваю, як у грудях стискається все. Вона в Бердянську. Там зараз знову обшуки. І я не знаю — вона просто вимкнула телефон чи з нею щось сталося. Я не знаю чи ще побачу її коли-небудь. Це пекло"
“Вже четвертий рік не бачила батьків. Найстрашніше, що вже ніколі не доведеться побачитись. Бо вони вже літні люди, а мене з чоловіком ворог точне не пропустіть у Мелітополь навіть, якщо не дай Бог, з батьками станеться найгірше, - розповідає ще одна наша читачка.
Війна — це мільйони дрібних щоденних болів. І один із найгостріших — коли твої рідні залишилися в окупації, а ти — ні. Ви живі. Але між вами — лінія розмежування, страх, мовчання і біль. І найстрашніше — незнання: чи ти ще встигнеш їх побачити?
Ми поговорили з психологинею, гештальт-терапевткою, кандидаткою психологічних наук Лесею Залановською про те, як жити з цим болем. І чому його не треба "долати".
"З цим не можна впоратися. Але з цим можна бути"
"Я би не радила впоратись з цими думками, а радше — дати їм бути. Біль, тривога, сльози — це природна реакція на ненормальні обставини. І це абсолютно людське почуття, яке не треба приглушувати чи соромитися", — пояснює Леся Залановська.
Замість "збирати себе в кулак", вона радить зробити інше: дозволити собі відчувати.
"Якщо хочеться плакати — плачте. Якщо хочеться кричати — кричіть. Біль не зникає, якщо його ігнорувати. Але він змінюється, коли ви його приймаєте."
Як війна змінює рідних і стосунки з ними
"Тато перестав говорити про все, що пов’язано з війною. Каже тільки "у нас усе добре", навіть коли я чую, що це не так. А я і не питаю: боюсь, що кривим словом можу накликати на них біду. Так ми і мовчимо у дзвінках, не знаючи про що можна говорити, а про що ні. Уже і телефонувати страшно, ми просто мовчимо у дзвінку"
Психологиня пояснює, що ті, хто залишився в окупації, не завжди можуть або хочуть говорити прямо:
"Люди пристосовуються. Це не адаптація в сенсі прийняття — це вимушене пристосування, щоб вижити. І часто — мовчання теж форма самозахисту.
І тут важливо бути чуйними — не вимагати, не тиснути, а просто бути поряд. Навіть на відстані”.
В умовах нестабільного зв’язку, психологиня радить придумати та використовувати ритуали. Це повторення певних дій або обрядів, які мають для людини особливе значення. Вони допомагають навести лад у думках, заспокоїти емоції, створити відчуття захищеності або налаштуватися на потрібний настрій:
"Писати щоденник, писати лист своїм родичам, записувати відео, поздоровлення. Це все одно зв'язок. Я вірю те, що ми не тільки зв'язуємося словами, але ми зв'язуємося і духовно, і ми зв'язуємося енергетично, і наші родичі точно знають, що ми їх любимо. Це важливо — говорити про любов, навіть подумки", — радить Леся Залановська.
Як не віддалитися через біль
«Я не кажу мамі, що мені важко. Вона і так живе під страхом, навіщо її ще більше тривожити? Але в результаті я сама з цим залишаюсь і не можу дихати».
Це поширений страх — що наші почуття лише погіршать ситуацію. Але саме в поділі болю, за словами Залановської, і народжується справжня близькість:
"Близькість — це не уникання болю. Це здатність сказати: мені сумно. Мені тебе бракує. Я плакала сьогодні через тебе. І дати іншому відчути: ти не один."
Що важливо запам’ятати
Ваш біль — це нормально. Не намагайтеся бути "сильними", якщо вам боляче.
Говоріть про свої почуття. Це не ранить — це зближує.
Зв’язок можна втримати. Навіть якщо немає зв’язку фізичного — душевний залишається.
Ваші рідні теж переживають. Їм також боляче. І це вас об'єднує.
Ви не самі. Є інші, хто переживає те саме. І це вже не ізоляція, а спільнота досвіду.
"Саме біль, як не парадоксально, може стати тим, що єднає. Коли ми говоримо: "Мені сумно, бо я тебе люблю", — у цей момент народжується справжня близькість. Навіть на відстані. Навіть через тишу", — підсумовує психологиня Леся Залановська.
Ця розмова є початком серії інтерв’ю з психологом про життя в окупації, адаптацію після виїзду та не тільки.
Шановні читачі, пишіть питання до психолога, які вас турбують, і ми задамо їх у наступний раз!
