Сьогодні відзначається Міжнародний день волонтера. І тому ми хочемо розповісти про жительку Мелітополя, яка шукає не відмовки, а можливості, аби допомогти Україні у війні з російськими загарбниками. 

Героїня ексклюзивного інтервʼю ТРК-Мелітополь  Ірина Шевченко. Вона зізнається: життя в українському Мелітополі до повномасштабного вторгнення та російської окупації для неї було прекрасним. 

"І коли люди кажуть, що ми там щось не цінуємо чи ще там що, не знаю. Я цінувала". 

Виїхавши з окупації, пані Ірина цінує свою свободу, тому свій вільний час присвячує допомозі українській армії. Мама трьох дітей має вельми незвичне, але вкрай важливе в наш час захоплення – вона збирає дрони, які потім допомагають нашим захисникам нищити ворога. 

Активне громадське життя 

Пані Ірина працювала програмісткою на фрілансі. Разом з чоловіком захоплювалися велоспортом – їздили на аматорські змагання. Родина подорожувала по Україні, інколи – за кордон. 

"Ми їздили на Азовське море, як і всі літом. Ми їздили на Камʼянну могилу щовесни, як тільки потепліє. Тобто ми жили своє життя. Я би дуже хотіла до того життя повернутися". 

Останні кілька років Ірина Шевченко займалась доволі активною громадською діяльністю, яка стосувалася  розвитку велоінфраструктури, тобто велосипеду як транспорту. Адже, на її думку, не треба бути спортсменом для того, щоб їздити велосипедом, наприклад, на роботу.

"Чи от ми з дитиною їздили на велосипедах з мікрорайону в басейн. І в нас виходило так, що ми три рази на тиждень в басейн їдемо і два рази на тиждень їдемо на карате, теж на Героїв України. Тобто ми майже щодня їздили з нею вдвох. Їй це дуже подобалося. І коли навіть був дощ, то в мене дитина питала: "Мама, а чому їдемо на машині? Чого ми не їдемо на велосипеді?". Ну, бо дітям справді подобається їздити більше на велосипеді". 

Таким чином пані Ірина була частиною команди, яка займалась розвитком велоінфраструктури, якраз з точки зору таких буденних поїздок: на гуртки чи на роботу, в магазин. Вони, по-перше, популяризували їзду на велосипеді, а, по-друге, намагалися створити для себе такі умови, аби було зручно пересуватися містом. 

 

Мітинги проти російської окупації 

Пані Ірина також була учасницею проукраїнських мітингів вже в окупованому місті. 

"Ми виходили, як і всі виходили, тому що ми не дуже бачили для себе інших варіантів. Як можна було сидіти вдома? Тому що треба було показувати свою позицію і окупантам, і всьому світу для того, щоб світ, скажімо так, трошки швидше чухався, розумів, що відбувається і швидше нам допомагав". 

Одного разу подружжя привело на мітинг своїх дітей,. Ненадовго, просто, аби вони побачили, що відбувається в їхньому місті та країні. 

"Я думаю, що вони мають бачити, бо їм далі в цьому світі жити. Тобто я не прихильниця такої думки, що дітей треба від всього огородити. Дітям треба показувати і пояснювати, щоб вони розуміли, що відбувається, і не брехати, тому що вони все відчувають. Для того, щоб вони розуміли, що відбувається, бачили це своїми очима, тому що це трошки інше, ніж з переказів чи книжок".

Життя на новому місці

З виїздом з тимчасово окупованого Мелітополя родині Шевченко дуже допомогла громадська організація Спільно HUB, з якою пані Ірина співпрацювала в плані розвитку велоінфраструктури у місті. Їх зустріли на підконтрольній Україні території та допомогли з житлом. 

На перший час Ірина Шевченко разом з дітьми залишилася у Запоріжжі, а чоловік відразу пішов до війська. 

"Але після жовтневих обстрілів я уже на той час вагітна змушена була покинути Запоріжжя і поїхала в Одеську область. Там трошки пожили у моїх батьків, а зараз ми пробуємо себе в новому місці". 

В місті, куди перебралась родина Шевченків, пані Ірина продовжує займатися громадською діяльністю, але трохи в іншому руслі. Тобто вже не стільки велоінфраструктурою, як в цілому безпекою дорожнього руху для пішоходів, для маломобільних верств населення. 

"Так як я стала ще раз мамою, мені знову актуально пересування з візком по місту. Це бордюри, це непрохідні місця деякі. У цьому плані намагаюсь працювати в тих місцях, де я є". 

 

Донати у вигляді дронів 

Як і всі свідомі українці, пані Ірина допомагає нашій армії, але з формулюванням "активна волонтерська діяльність" не погоджується. 

"Я, звісно, я доначу, як всі. Допомагаю чим можу своїм знайомим у війську, але прям от активно я би це не сказала. Я не працюю у волонтерських фондах, я не залучена аж настільки". 

Тим не менш, є у Ірини Шевченко захоплення, завдяки якому вона має змогу ще більше залучатися до допомоги ЗСУ. Мама трьох дітей збирає дрони. І вона вважає, що зараз це треба вміти робити кожному.

"Це більше моє хобі, чим якась дуже сильна допомога ЗСУ. Тобто один дрон від мене за кілька місяців це краще, ніж нуль. Це по-перше. А по-друге, я таким чином хочу показати і собі, і всім іншим, що це можливо, це зовсім проста річ, якої можна навчитися. Тому що я ніколи не тримала в руках паяльник до цього. Я поняття не мала взагалі, як це робиться, бо просто не було нагоди. Але я це не робила не тому, що це складно, а тому, що я не знала, що я можу це робити". 

Переселенка з Мелітополя додає, що найбільша складність полягає в тому, щоб знайти кошти на запчастини, бо вони доволі дорогі. Один дрон обходиться приблизно в 13-14 тисяч гривень. 

"Взагалі мені періодично приходять донати на мої збори з окупації. Бо я не тільки на дрони збираю, я часом збираю на інші потреби. І це дуже щемлива така історія. Тому що ми розуміємо, що люди в окупації ризикують своїм життям, коли вони донатять на наше військо".

Зараз пані Ірина чекає деталі на свій третій дрон і просить її сильно не героїзувати в цьому плані, тому що у неї є знайомі, які вже зібрали 14-15 дронів майже за той самий період, що і вона.

"Але для мене ціль – просто в тому, що я це можу робити, чому б це не робити? У мене троє дітей, малій дитині півтора року і мені для того, щоб це зробити, треба ховатися постійно, десь розкласти стіл, поки він спить, потім, поки він не прокинувся, мені треба це все скласти, сховати, щоб він це все не знайшов. Тобто я це роблю отак, кратькома, десь виділяю час, тому в мене це виходить довго".

Для того, аби теж навчитися збирати дрони для нашого війська, можна пройти безкоштовний курс під назвою "Народний FPV" на сайті Prometheus. Саме так і зробила пані Ірина. До того ж, існує тематична спільнота, де допомагають і підказують. 

"Це зараз зробити не дуже складно. І мені хотілось би, щоб люди це робили, тому що росіяни вже другий рік в школах вчать своїх дітей збирати дрони. І тому я вважаю, що ми не повинні тут пасти задніх. У нас просто іншого способу нема. У нас людей менше, чим у них, тому ми маємо їх перемагати технологіями. Я за це серцем і душею. Я вболіваю за те, щоб ми ставали сильнішими, аби ми більше включалися і швидше перемагали. От, коли людина думає, чим я ще можу допомогти, то можна ще отак от, не тільки донатити, а можна ще й навчитися складати дрони і донатити дронами". 

 

Невтрачений звʼязок

Пані Ірина продовжує підтримувати звʼязок з тимчасово окупованим Мелітополем. Не надто часто, але вона спілкується зі знайомими, які залишилися в захопленому  ворогом місті. 

"Я намагаюсь більше слухати і менше задавати питань, хоча мені дуже цікаво насправді, що там відбувається, але я не хочу наражати їх на небезпеку, тому те, що вони самі розказують, те я слухаю". 

На третій рік повномасштабної війни та російської окупації Мелітополя думка Ірини Шевченко з приводу повернення додому після звільнення міста залишилась незмінною. Воно можливе лише за наявності безпечних умов для всієї родини. 

"По-друге, я зараз здобуваю освіту – вступила на магістра "Урбаністика та повоєнне відновлення". І якраз з тією метою, що ця професія мені знадобиться в нашому майбутньому, в тому числі по поверненню до Мелітополя. Тобто я думаю, що коли ми будемо відновлювати наш Мелітополь в будь-якому разі, то мої знання, сили і ресурси в цьому знадобляться. І мені дуже хочеться вірити, що це буде саме так. Не дивлячись на те, що час іде і ситуація поки що не змінюється. Але вона обов'язково зміниться, я в цьому впевнена. Можливо, це буде не зараз, а пізніше, але просто тут питання не в територіях. Питання: або ми вистоїмо і збережемося, як держава, як народ, або ми не вистоїмо. І тоді вони будуть далі нас нищити".