Майже 50 відсотків мелітопольців мусили виїхати з тимчасово окуповано Мелітополя.

Хтось роз’їхався по містам і селам України. Тепер їх називають ВПО -  внутрішньо переміщена особа. Інші живуть за кордоном. Як пристосовуються до нових умов життя переселенці в Україні. Ці питання в тому числі обговорювали в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні». Це соціологічне дослідження в якому прийняла участь і громада Мелітополя разом з проєктом РІА-Південь.

Група учасників інтерв’ю включала 6 осіб, серед яких 4 жінки та 2 чоловіки. Під час дискусії учасники й учасниці ділились думками щодо ключових ліній розколів, що пов’язані з окупацією; агентів згуртованості; ставлення до себе членів громад, які їх приймають. Усі учасники — ВПО у Львові, Дніпрі, Кривому Розі, які представляли різні вікові та професійні групи.

У кількісному опитуванні взяли участь 146 мелітопольців.

• Більшість учасників (77,8%) переїхали до іншого регіону України і там залишаються жити.
• 10,4% виїхали за кордон і там залишаються.
• Також 4,9% виїжджали за кордон, але вже повернулись.
• Лише 4,2% залишилися жити в громаді, не виїжджали.
• Тих, хто переїжджав до іншого регіону України, але вже повернувся, — 0,7%.

«Ви тут не дуже потрібні»

Опитування показало, що мелітопольці дуже толерантно ставляться до тих, хто залишається в окупації через різні життєві обставини. Більшість з опитуваних мають родичів на ТОТ і знайомих.

А от найбільший біль переселенців - відчуття непотрібності державі і тій громаді, яка приймає переселенців. Ось що розповідають про це опитувані:

«Там же в нас усе залишилося. Спочатку казали - «виїжджайте, ми вам усім допоможемо». Приїхали - і все, допомога на цьому вся закінчилася. Відразу трохи, може, допомогли, а потім: «Хлопці, ну вас дуже багато». Допомоги немає ніякої толком».

Дехто з переселенців взагалі зіткається із зневажливим  ставленням до себе.

«Коли приїхав, відразу ось це оформлення всіх довідок, відчувається ставлення таке, як «чого ви сюди приперлися? Нафіг ви всралися?» І зараз воно триває, переселенці і все таке, «ви тут не дуже потрібні».

«Однак була ситуація, коли моя старша донька пішла у школу, вчителька каже: “Понаїхали, поприїжджали”. Донька перший раз прийшла додому і розказала, я кажу: “Треба якось розуміти. Може, жінка на емоціях”. Це повторювалось, і тоді мала вже розмову з директором. Була така неприємна ситуація».

Іноді виникає відчуття нерозуміння з боку громади, яка приймає:

«Вони просто не розуміють, як можна втратити все, і по наївності своїй питають: “А чого ви квартиру нову не купите, раз у вас там  забрали? Уявляєте собі? Тобто таке враження, що люди просто не розуміють, через що пройшли ми». 

У деяких переселенців з Мелітополя виникали конфлікти і на  мовному ґрунті:

«У нас були такі маленькі інциденти язикові (мовні). Ми як десь їдемо, то стараємося, щоб ніхто не чув, як ми розмовляємо.  А в автобусі якось одного разу сталося, що ми розмовляли російською мовою, але сиділи пошепки говорили. До нас підійшла одна жіночка і каже: “Якщо ви не вмієте розмовляти українською мовою, то вокзал, чемодан, Росія”.

Що згуртовує громаду

Як зазначили мелітопольці, ніщо так не згуртовує громаду, як спільні дії і біда. По-перше, мелітопольці об’єднуються навколо хабів «Саме тут». У громади Мелітополя їх 4 у таких містах:

• Запоріжжя
• Дніпро
• Київ
• Львів

Більше всього мелітопольці пригадують спільні свята, свою волонтерську діяльність. Хтось ходе в хаб і розвантажує фури з гуманітаркою, хтось плете сітки або робить окопні свічки. 

Розмірковуючи про спільні справи в громаді, учасники пригадували події, які відбувались у різних осередках мелітопольської громади під час окупації. Це були День молоді та спорту, різні акції на підтримку згуртованості (наприклад, плетіння пледа):

«День молоді та спорту, який ми святкували в Мелітополі. Він проводився дистанційно. І мені точно відомо, що у Львові на базі цього центру був захід, люди брали участь: бігали, їздили на велосипедах. Були дистанційно, викладали фотографії. Захід відбувся».

«Я беру участь у всіх заходах. Я теж знаю про плед Мелітополя і черешневий плед, який теж був. В Мелітополі всі могли розповісти історію про себе, і ми дарили такий плед».

Пригадуючи спільні практики до окупації, називали свято «Черешнево», суботники, фестивалі:

«Тобто таке містечкове свято, яке, тим не менш, користувалося популярністю, на яке можна було піти з родиною. Там були різні заходи, велосипедні заїзди, прохід в вишиванках».

«У нас спільні були, як раніше казали, суботники, я не знаю як потім вже вони називались. Але оце було у нас спільно, коли голова намагався зібрати всіх людей і зробити щось для своєї громади — навести десь порядок або щось построїти, посадити».

«У нас також у селі згуртованість була – навесні прибирати всі ходили. Так, це такий захід був як свято. Ми знали, що починається весна і треба нам наводити кругом порядки».

«Мені довелося декілька разів брати участь у прибиранні території на добровільних началах. Що було ще? Висаджували дерева, кущі, фарбували парк, якусь ділянку в парку. Хтось кидав кліч — і всі небайдужі приходили. І ми з дружиною, з друзями приходили, так чисто, аби дома не сидіти».

Багато хто з опитуваних висловлював надію на те, що мелітопольська громада відкриє центри допомоги в інших містах України. І підкреслювали, що вони потрібні не стільки для отримання гуманітарки, скільки для спілкування і спільних дій зі своїми земляками.

P.S

Загальна кількість респондентів у кількісному опитуванні: 146

Для зазначеної вибіркової сукупності респондентів розмір максимально допустимої статистичної похибки з імовірністю 0,95 становить 8,1%.

Максимальне значення похибка має при значеннях, близьких до 50%. Таким чином, значення похибки становить:

• 8,1% — для показників, близьких до 50%;
• 7% — для показників, близьких до 25% та 75%; – 3,5% — для показників, близьких до 5% та 95%; – 1,6 % — для показників, близьких до 1% та 99%.

Соціологічне дослідження впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity).