Документування воєнних злочинів: історія військовослужбовця з Мелітополя, звільненого після тривалого утримання в РФ
До великої війни він доглядав вулики в селі під Мелітополем. Потім були вуличні бої в Маріуполі, рейси під авіабомбами на «Азовсталі» та майже три роки російських катівень.
Олексій (ім’я змінено з міркувань безпеки) вижив у неволі, повернувся додому без жодної вцілілої речі й дізнався, що війна продовжує бити по найдорожчих навіть у тилу. Це історія захисника, для якого пасіка стала сенсом життя, а вірність побратимам – непорушним законом.
Пекло під колесами
У цивільному житті Олексій працював на залізниці, а згодом оселився в селі під Мелітополем і завів пасіку. Спокійний сільський побут і турбота про бджіл стали для нього віддушиною. Усе змінила одна невдала зима.
«Бджоли погано перезимували – і я пішов служити. До цього мене двічі у військкомат не брали. Я сам виховував дитину, був батьком-одинаком. Військком якось спитав: "Жити хочеш?" Кажу: "Усі хочуть". – "Ну то йди звідси". А в лютому 2016 року приїхав в інший військкомат і сказав: якщо оформите все просто зараз, щоб сьогодні ж поїхати, – я готовий. За 40 хвилин пройшов комісію – і вже був у навчальному центрі "Десна"».
Відслуживши три роки в піхоті й отримавши важку контузію, Олексій повернувся до цивільного життя, але ненадовго. У 2021 році підписав новий контракт – став водієм у 55-й окремій артилерійській бригаді «Запорізька Січ». Тоді ж підрозділ виїхав на патрулювання в сектор під Маріуполь.
24 лютого 2022 року його колона вже заїжджала на комбінат «Азовсталь». Перші тижні бійці виїжджали з території заводу в місто на підтримку підрозділів у міських боях. Спати доводилося по 15 хвилин на добу – пачками вітамінів, яблуками й шоколадними батончиками підтримували сили. А невдовзі кільце оточення остаточно замкнулося на комбінаті.
«Кожні п’ять-десять хвилин гатила або артилерія, або міномети, били з кораблів, бомбили літаки. І це без упину. Машиною летиш – везеш трьохсотого чи двохсотого. Поранений кричить у кузові від нестерпного болю, а ти дивишся в бічне дзеркало – і черговий приліт лягає рівно туди, де ти щойно проїхав.
Зі мною медик їхав, кричав: «Куди ти так летиш?!». А коли на місце прибули й він озирнувся, то сказав: "Я тобі більше слова кривого не скажу"».
«Обіцяли два місяці, а вийшло три роки»: бараки Оленівки та російські тюрми
Наказ припинити оборону та виходити з заводу гарнізон отримав у травні 2022 року. Перед виходом оборонці знищили своє розташування й спалили всі документи.
«Нам сказали, що все за наказом: два-три місяці – і нас заберуть. Образливо було, бо ми стільки трималися. Хоча ще з 28 лютого чітко усвідомлювали, що повністю закриті в оточенні. Але ці "два-три місяці" розтягнулися для нас на три роки. А хлопці сидять і досі. Тільки з нашої бригади там залишається приблизно п'ятнадцятеро бійців».
Після п’яти днів у бараках Оленівки полонених зв'язали, завантажили в КамАЗи та вивезли до російського Таганрога. Чотири місяці в тамтешньому СІЗО стали найважчим випробуванням.
«У шашки з нами точно ніхто не грав. Постійні знущання, побої. Щодня дві перевірки: вранці виходиш – б'ють, увечері на перевірку виходиш – знову б'ють. Допити – це повна жесть, у кожного ката свої методи.
Десять разів одне й те саме по колу: "Хто такий? Куди стріляв? Навіщо пішов воювати?". Це було їхнє головне запитання. А що я мав сказати? Я у себе вдома, в Україні. Навіщо я пішов воювати?».
Восени 2022 року полонених перекинули в Кам'янськ-Шахтинський, а згодом розділили й розвезли по різних російських колоніях. Вижити й зберегти розум протягом трьох років допомагало лише одне – вперте очікування волі.
«Що давало сили триматися? Сподівання. Сподівання, що от-от щось зміниться. Кожен день сподівався».
«У мене все під окупацією»: повернення на рідну землю
У березні 2025 року мелітопольця разом з іншими бранцями знову завантажили в автозак: пластикові стяжки на зап’ястях, щільний скотч на очах. Потім був військово-транспортний літак із пересадкою, де конвоїри продовжували бити бранців. Лише коли борт приземлився в Білорусі й хтось із наглядачів скомандував «стати рівно», з’явилося передчуття: везуть на обмін.
Остаточно повірив у порятунок, коли розрізали пута, зняли скотч і ніхто більше не штовхав прикладом у спину. Того дня додому поверталися більше 100 українців.
«Коли на кордоні почали роздавати синьо-жовті прапори – слів не було. Це був справжній душевний вибух. Три роки цього пекла пережити – і тут тебе обіймають свої. Одразу простягають телефон: "Хочете подзвонити рідним?". А я стою й не знаю, що робити: "У мене все під окупацією в Мелітопольському районі. Я навіть не знаю, чи вони взагалі виїхали, чи живі, чи чекають"».
Як з'ясувалося згодом, рідні встигли виїхати з окупації. За тиждень в Чернігів до лікарні приїхали дружина, син, донька, мама та брат.
Перші тижні на волі давалися складно: звуки вулиць, сотні машин і перехожих оглушали після камерного мороку. Через наслідки побоїв голови ветеран губився в місті: вийшовши до крамниці, міг не знайти дорогу назад, тому рідні не відходили від нього ні на крок. Далі були місяці лікування та реабілітації в Черкасах і Запоріжжі.
Трагедія побратима: удар «Шахеда» по Верхній Хортиці
Пліч-о-пліч із мелітопольцем крізь вогонь Маріуполя, заводські ангари та російські пересильні тюрми пройшов близький побратим – водій 55-ї бригади Григорій Дорош. Чоловіки міцно здружилися ще у 2019 році: водійський побут переріс у братерство на фронті.
Після звільнення з неволі навесні 2025 року Григорій вирішив вкласти накопичені за роки полону виплати в родинне гніздо. Чоловік придбав будинок у Запоріжжі, на Верхній Хортиці, куди перевіз велику сім'ю з дітьми й батьками.
Здавалося, нарешті настало довгоочікуване мирне життя. Проте російський терор наздогнав бійця у власному дворі. У ніч проти 10 жовтня 2025 року російський ударний дрон влучив у будинок Григорія Дороша.
«Гриша опинився в реанімації, йому ампутували обидві ноги вище колін. А семирічного синочка Макарчика не стало... Гриша все життя провів за кермом – і лишився без обох ніг. Але найстрашніше – втратити сина, якого він любив понад усе на світі».
Побратими, які разом пройшли неволю, одразу кинулися на допомогу: розбирали завали зруйнованого обійстя, організували грошові збори в Україні та за кордоном, а військова частина допомогла родині з тимчасовим житлом.
«Бджоли – це моя хвороба»: туга за рідною Мелітопольщиною
Після ворожого удару по будинку друга ветеран перевіз усю сім'ю на Івано-Франківщину – туди задля безпеки раніше вже відправив доньку. Згадуючи пережиті місяці під щоденними обстрілами, боєць пояснює, чому наважився на виїзд:
«Коли над нами летять дрони, навіть у мене мурашки по тілу. На передку до цього ставишся інакше, а в місті все на контрасті: удень світить сонце, спокійні вулиці, люди їдуть у справах, а вночі починаються жахи. Тоді я чітко зрозумів: треба перевозити сім'ю».
На новому місці матеріальне життя довелося вибудовувати з абсолютного нуля – в окупації залишився власний дім і все нажите за життя майно. Проте головна мрія ветерана незмінна – повернутися до улюбленої справи.
«Бджоли – це моя хвороба, у хорошому сенсі. Це найкраща терапія, до якої я хочу повернутися, – зізнається Олексій. – Але мій справжній дім лишився там, під Мелітополем. На орендованій квартирі все одно почуваєшся як у гостях. Коли Мелітополь звільнять – я повернуся туди за будь-яких обставин.
Хоча настрої важкі: ті, хто за Україну, здебільшого виїхали, а дехто з колишніх знайомих тепер танцює перед окупантами. Раніше мені руку тиснули, а зараз повністю перевзулися. Після деокупації сутички будуть неминучими».
Сьогодні Олексій понад усе чекає дня, коли над рідним селом на Мелітопольщині знову замайорить синьо-жовтий стяг, а над степовими вуликами знову спокійно й затишно гудітимуть бджоли.