Втекти від російського режиму та почати все з нуля: родина з Мелітопольщини залишила пасіку та 21 гектар землі задля порятунку дітей
Сім'я Желізних восени 2022 року вимушено залишила рідну домівку в Мелітопольському районі, тікаючи від російських загарбників.
Подружжя разом із двома дітьми подолало понад тисячу кілометрів і завдяки підтримці благодійників та місцевих мешканців облаштувало комфортне житло у закинутій сільській хаті.
Історію переселенців розповіли в сюжеті YouTube-каналу «Суспільне Луцьк».
Залишена пасіка, 21 гектар землі та раптовий виїзд
Подружжя Світлани та Петра Желізних разом із дітьми переїхало на Волинь у жовтні 2022 року із селища Степанівка Перша, розташованого на узбережжі Азовського моря. В окупації родина залишила приватний будинок за 700 метрів від узбережжя, ділянку в 90 соток, понад 20 гектарів землі та велике господарство.
«Ми жили за 700 метрів від моря. Я займався бджільництвом, мав велику пасіку на 20 вуликів із платформою. Кочував із ними, встигав і бджолами займатися, і на основній роботі працювати. Тут я теж трохи розвів бджіл – зараз маю сім сімей. Тримаю їх не стільки заради меду, скільки тому, що звик до цієї справи», – розповідає Петро.
До повномасштабної війни подружжя працювало на базі відпочинку, агофірмі та в рибопереробному цеху, де Петро обіймав посаду механіка.
«Ми все кинули, нічого не змогли взяти – навіть каструлю. Брати майно було небезпечно, адже існувала загроза опинитися на мінному полі», – пригадує жінка.
Втеча під час фейкового референдуму та небезпека на дорозі
На момент повномасштабного вторгнення донька подружжя навчалася у шостому класі, а син – у восьмому. Постійні обшуки та тиск окупантів змусили родину наважитися на евакуацію.
«Жити там виявилося неможливо. При цьому режимі важко – наче повернувся Радянський Союз, причому зразка 30-х років. Земля наша, а країна – не наша. Чеченці, росіяни, вихідці з Донецька вривалися до хат, оточували вулиці, проводили обшуки навіть о п'ятій ранку. Ми виїжджали, бо хвилювалися за дітей – існував страх, що дітей заберуть, а нас відправлять до комендатури», – зазначає Світлана.
Родина скористалася тим, що під час проведення так званого референдуму восени 2022 року російські військові зменшили пильність. Вони дісталися Запоріжжя 27 вересня, а вже 30 вересня російські війська розстріляли цивільну колону на виїзді з міста, після чого цей маршрут остаточно закрився.
«По дорозі бачили все: міни обабіч шляху, згорілі автомобілі, розтрощені будинки. Їхали й боялися звернути з дороги. На блокпостах кожен заглядав у машину й запитував: “Чого ви від щастя свого їдете?” Ми виїхали в тому, що було на нас – спортивні штани та кофта. Для дітей я взяла дві подушки, ковдру та деякі речі насипом. Приїхали без грошей», – розповідає переселенка.
Заощаджень родині вистачало лише на тиждень оренди житла в Запоріжжі, тому вони вирушили далі на захід України. Подорож тривала понад 1000 кілометрів без тривалих зупинок.
Відновлення закинутої хати
Оселившись у селі Топільне Луцького району, родина взялася за відновлення закинутого будинку, де практично були відсутні підлога та стеля. Перетворення будівлі потребувало значних зусиль, оскільки 52-річний Петро має інвалідність, а 53-річна Світлана живе з хворобою Паркінсона.
Колишній хлів родина перетворила на кухню, а сам будинок зробила придатним для життя. Суттєву допомогу надали благодійні організації, які передали диван, а також придбали й встановили вісім нових вікон разом із підвіконнями.
Підтримка волинян та інтеграція в нову громаду
Після переїзду Світлана принципово перейшла на спілкування українською мовою. Родина знайшла підтримку серед місцевих мешканців, які допомагали одягом, розсадою, продуктами та хатнім приладдям.
«Я люблю свою країну. Ми навіть не розглядали виїзд за кордон – приїхали сюди, і нас чудово зустріли. Доброта людей йшла від щирого серця. Топільне – гарне село з чудовими жителями. Ми вже виростили власний врожай: картоплю, цибулю, малину. Вже звикли тут. Якось їхали з чоловіком і ділилися враженнями: виникло відчуття, ніби ми проживаємо тут вже років 15», – ділиться переселенка.
Наразі Світлана працює в Центрі культурних послуг, а Петро, перебуваючи на пенсії, підробляє водієм. Попри облаштоване життя та інтеграцію в нову громаду, родина зберігає спогади про рідний дім та мріє про повернення.