Полковник з Мелітополя на трофейному танку сам зупинив ворожу колону: неймовірна історія героя Іловайська
Уродженець Мелітополя, полковник Євген Сидоренко, в серпні 2014 року під Іловайськом сам виїхав на трофейному Т-72Б3 назустріч російській бронеколоні.
Через чотири дні цей самий танк пробивав шлях українським колонам під час виходу з оточення.
Від Мелітополя до фронтового ремонту
Євген Сидоренко народився в Мелітополі, став військовим інженером і присвятив життя бронетехніці. У 2014 році він був начальником бронетанкової служби оперативного командування «Південь». Відповідав за експлуатацію, евакуацію та відновлення техніки в частинах на Луганському й Донецькому напрямках.
Фахівців не вистачало, тож штабний офіцер часто брався до інструментів сам. Кожна відремонтована машина давала піхоті прикриття, а пораненим шанс на евакуацію.
На початку серпня 2014 року Сидоренко разом із бронегрупою з чотирьох танків і чотирьох БМП 17-ї окремої танкової бригади пройшов шлях від Красногорівки через Мар'їнку, Старобешеве й Кутейникове до Іловайська.
«Вдень хлопці звільняли міста від бойовиків і окупантів, а вночі ми відновлювали техніку після боїв», – розповідає він АрміяІnform.
Перший контакт із регулярною армією РФ
Операція з визволення Іловайська розвивалася успішно: більшість шляхів постачання противника були відрізані. 24 серпня надійшла інформація про вторгнення російських військ. Командувач сектором «Б» генерал-лейтенант Руслан Хомчак запросив дозвіл на відхід, але отримав наказ тримати оборону.
Цього ж дня стався перший бій із російськими підрозділами. Загін прикриття розбив передову розвідгрупу в районі Кутейникового.
«Коли ми оглянули БМД, машина виглядала, наче щойно із заводу, тільки номери й знаки були зафарбовані», – згадує Сидоренко.
Поблизу інший український підрозділ розгромив групу десантників 98-ї дивізії. Полонені заявили, що «заблукали».
Трофейний Т-72Б3
25 серпня до Агрономічного прорвалася колона російських десантників 31-ї бригади. Українські інженери за підтримки бійців 51-ї та 93-ї бригад за допомогою БМП-2 пошкодили російський Т-72Б3. Втікаючи, росіяни залишили його із заведеним двигуном. Боєць 93-ї бригади Іраклій, який до війни був трактористом, перегнав танк у силосну яму, у безпечне місце за триста метрів від позицій.
Євген Сидоренко отримав завдання оглянути й відремонтувати трофей. Це була новітня модифікація, що надійшла на озброєння російської армії у 2012 році, з тепловізійними прицілами «Сосна-У» у командира й навідника. Прицілі та вертикальна стабілізація гармати були пошкоджені, решта систем працювала. Танк був заправлений, із повним боєкомплектом. У ньому знайшли документи 3-ї танкової роти 8-ї окремої мотострілецької бригади РФ (військова частина № 54096), а також документи командира роти Рашитова А. Р. та командира танка молодшого сержанта Гончарова.
Бій без екіпажу
Близько 14:00 розвідники повідомили, що від Кутейникового рухається російська колона: три МТЛБ, десять БМП-2 і три Т-72. До зустрічі лишалося кілька хвилин. На блокпосту було єдине важке озброєння, протитанкова гармата «Рапіра» МТ-12 51-ї бригади під командуванням Костянтина Коваля. Інші боєздатні машини стояли на інших позиціях. Якби колона прорвалася, під загрозою опинився б і передовий командний пункт ОТУ «Південь».
«Сформувати екіпаж було ні з кого, виїхав один, – розповідає Сидоренко. – Їду і думаю: якщо загину, хоч дам хлопцям можливість перезарядитися».
Коли танк порівнявся з гарматою, перший постріл «Рапіри» вже знищив головну машину колони, МТЛБ-6М. Євген Сидоренко вискочив на дорогу, пересів на місце командира й відкрив вогонь із великокаліберного зенітного кулемета. Коли набої скінчилися, він спробував працювати з місця навідника, але вести вогонь з гармати одному було неможливо: вона йшла на кут заряджання, і це загрожувало смертю. Тому він знову перебрався на місце командира й продовжив стріляти з ПКТ.
«Було трохи тривожно: я не знав, як поведуться воїни за моєю спиною. Якщо їх накриють вогнем або вони побіжать, я залишуся сам на відкритій місцевості без жодних шансів. Але вони виявилися справжніми героями й професіоналами», – каже Євген.
Артилеристи підбили ще одну машину. Щільності вогню додала ЗУ-23 93-ї бригади на шасі ЗІЛ. Підкріплення з танка й двох БМП, надіслане командувачем, підоспіло вчасно, і навідник підбив третю ворожу машину. Після цього колона під прикриттям диму відступила, залишивши вбитих і одного тяжко пораненого десантника 31-ї бригади.
На запитання, що вони тут роблять, поранений відповів: «заблукали».
«Але пройти стільки українських населених пунктів до Іловайська з надсучасною навігацією і не знати, де ти, неможливо», – зазначає Сидоренко.
За його словами, росіяни не очікували відсічі й розгубилися, а українські бійці, навпаки, підбадьорилися. Пізніше побратими казали йому: «Пане полковнику, якби не ваш танк, хто знає, чи змогли б ми так прийняти цей бій».
Прорив 29 серпня
Артилерійської підтримки не було, боєприпаси закінчувалися, а противник обійшов групу з тилу. Генерал Хомчак ухвалив рішення формувати колони й іти на прорив. Українська сторона запропонувала передати росіянам полонених у Старобешевому в обмін на пропуск. Російське командування погодилося на коридор, а вищі керівництва обох держав підтвердили домовленість. Проте вранці 29 серпня російські офіцери затягували вихід, а за цей час посилювали війська на маршруті колон.
Сформували дві колони. У тій, де їхав Сидоренко, були два танки та два БМП. Серед них і трофейний Т-72Б3, на якому він підібрав екіпаж із підбитого танка 17-ї бригади. Оскільки один із танкістів був механіком-водієм, а інший командиром, сам Сидоренко зайняв місце навідника-оператора. Завдання полягало в тому, щоб збивати блокпости на маршруті від Многопілля через Новокатеринівку до Комсомольського.
О 8:10 колона рушила. Близько 12:00 танк підбили, а до цього моменту вони пройшли боєм 22 кілометри.
«Покладалися на маневр і вогонь», – каже Сидоренко.
Екіпаж пошкодив російський Т-72, знищив одну БМД, пошкодив ще одну БМД і БМП. Ці дані пізніше перевірили й підтвердили. Він віддає належне механіку-водію, який постійно маневрував, використовував рельєф і не затримувався під прицільним вогнем.
Танк отримав три влучання: один снаряд зрикошетив, другий потрапив у динамічний захист з боку навідника, третій перебив гусеницю.
Пішки до своїх
Машина злетіла з косогору й опинилася між двома пагорбами. Механік-водій не відповідав, командир отримав травму обличчя. Поки екіпаж через башту витягував непритомного механіка, по ньому відкрили прицільний вогонь із мінометів, кулеметів і ПТРК. Уламок зачепив Сидоренка й наскрізь пробив його автомат.
Відійшовши на 400 метрів від танка, вони сховалися у вирві. З'ясувалося, що вони вже під Новокатеринівкою, поруч із точкою зустрічі. Ремонт танка потребував щонайменше чотирьох годин роботи кувалдою, а поруч були російські війська.
«Я чув, як вони прочісували територію, чув постріли. Думаю, поранених добивали», – згадує Сидоренко.
Коли за кілька годин механік отямився, група рушила. Сидоренко добре знав місцевість, бо їздив ремонтувати техніку в усі підрозділи цього району. О 4:00 він вивів танкістів на дорогу на Волноваху під Комсомольським. По дорозі бачив багаття, сигнальні вогні, російські БМД-2, зенітні установки й навіть прапори РФ. Екіпаж він посадив на «Урал» із пораненими, що їхав до шпиталю у Волновасі. Сам повернувся до Комсомольська, де намагався переконати нацгвардійців не залишати позиції, але вони вийшли. Ремонтна бригада підібрала Сидоренка й довезла до селища Дачне, а звідти він отримав команду висуватися на Дніпро.
«Коли я приїхав додому, дружина мене не впізнала, на мені живого місця не було», – розповідає він.
Опіки і повернення на фронт
Були ще друга й третя ротації. Завдання лишалися тими самими: зустріти війська, перегрупувати, розвантажити, завантажити, відремонтувати техніку, вчасно забезпечити запчастини. У прямих боях Сидоренко вже не брав участі.
У квітні 2016 року на станції, де стояли два ешелони з технікою та боєприпасами, піднявся сильний вітер, і Сидоренко помітив дим з однієї з машин. Він зайшов усередину першим, за ним ще двоє. Коли спалахнув вогонь, Сидоренко опинився найглибше. Поки інші виходили, він почав гасити пожежу спальним мішком, який розплавився, і його довелося відривати від рук разом із шкірою.
У серпні того ж року він знову поїхав на передову, хоч руки ще не загоїлися.
«Командувач сказав мені: потрібні не стільки твої руки, скільки твоя голова», – розповідає він.
На його рахунку понад сотня відремонтованих машин. 22 серпня 2021 року Євгену Сидоренку присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».