Мешканка Мелітопольського району розповіла про пережиті тортури та приниження в російській катівні. Матеріал містить опис насильства та психологічного тиску.
Коли раптом відчиняються двері камери після майже місяця ув'язнення, а тобі кажуть, що везуть на розстріл, що відчуваєш? Страх? Полегшення? Для мешканки Мелітопольського району, яка пережила 22 дні російського полону, це був момент, коли вона вирішила не здаватися навіть перед обличчям смерті. Її історія — це болюче свідчення про систему катувань та знущань, яку встановили окупанти на захоплених українських територіях.
"Такий собі бізнес": як працюють окупанти
Перші російські військові з'явилися в селі нашої героїні в середині квітня 2022 року. Під виглядом "перевірок" росіяни швидко налагодили схему мародерства і викрадення людей.
Візити швидко перетворились на регулярний терор. Щотижня представники самопроголошеної влади влаштовували облави, залякували населення та "збирали" гроші.
- Вони були у чотирьох шкільних автобусах: чоловік 50. У місцевих перевіряли документи, проводили обшуки в оселях, мародерили. Хизувалися, що так "назбирали" 40 тисяч доларів. Влаштували такий собі бізнес: забирали чоловіків, а потім повертали їх за гроші. Бранців часто вивозили за село з мішками на голові і там лупцювали.
Фатальний ранок 5 вересня 2022 року почався для жінки з візиту сімох російських військових. Обшук був стандартною процедурою: шукали зброю, українську символіку, військову форму. Але справжньою метою виявилася перевірка телефону.
- Щойно я їх побачила – одразу забігла до будинку, щоб видалити всі додатки в смартфоні, до яких могли б причепитися. Однак, не встигла "почистити" деякі українські телеграм-канали... Знайшли і не видалені переписки з сусідами, які виїхали з окупації і цікавились ситуацією в селі, та розцінили це як передачу свідчень до СБУ. А потім звинуватили мою доньку у співпраці з СБУ і навіть назвали якийсь позивний, що нібито їй належить. Хоча вона в перший же день повномасштабного вторгнення виїхала і знаходилась за кордоном.
Жінку з чоловіком розсадили по різних кімнатах і почали ретельно допитувати, а потім заявили, що забирають її з собою, "допоки донька не повернеться в Україну".
- Один із росіян був схожий на психопата, він сказав: "А если она не вернётся – то за ней выедут кадыровцы и привезут с мешком на голове морским путём!" Він кричав, стукав у стінку кулаками. Після допиту одягнули мені шапку на очі, запхали до мікроавтобуса і повезли, - розповідає жінка, додаючи, що за відчуттями одразу зрозуміла маршрут до Мелітополя.
Жахи мелітопольских катівень
Умови в мелітопольській в'язниці були нелюдськими навіть за найскромнішими стандартами. В камері, де замкнули героїню історії, знаходилась ще одна дівчина. Спілкуватись між собою сурово заборонили. Першої доби жінці не дали ні їжі, ні води. Спати довелося на дерев'яній полиці без матраца. Лише на третій день їй видали мінімальні постільні речі. Та найжахливішим в камері була антисанітарія.
- В камері було дуже брудно. Через проблеми з каналізацією, всі нечистоти з унітазу автоматично опинялися у нас: сморід, мухи. В таких умовах провела 22 дні. За цей час нам двічі давали сухпайок для військових: це була банка паштету, або тушонки, або гороху. Це десь 300 грам «їжі» на добу. А ще давали смердючі, протерміновані плавлені сирки.
Харчування було настільки мізерним, що за три тижні полону жінка втратила 10 кілограмів ваги, а фізичне насильство стало буденністю. Вже на другий день її повели на допит із шапкою на очах. Її принципове рішення відповідати українською мовою викликало миттєву агресію.
- І тут мені прилітає удар в голову ззаду і фраза: «Говори нормальным языком!» По голосу я опізнала того неадеквата, який забирав з дому. Запитували кому я надавала інформацію, чому не люблю Росію, хто в селі має проукраїнську позицію, хто служив в АТО. Я сказала, що всі виїхали. Той, що стояв ззаду, бив мене по голові кулаками: нарахувала шість ударів. Хапав за носа і кричав, що він мені його зараз зламає. Бив по вухах долонями і погрожував віддати чеченцям на розваги. Погрожував: «Завтра, если ты не напишешь всё на бумаге – я тебя буду лупить ногами, ты будешь у меня здесь валяться на полу и ссаться под себя».
Побиття тривало близько 40 хвилин. Потім окупанти видали листок, ручку і змусили записати всі відповіді - для цього жінку повернули до камери, а наступного дня знову забрали на допит. Згодом винесли вирок: мешканка Мелітопольщини мала залишитись за гратами до 15 вересня 2022 року.
Звуковий тиск став окремим методом знущань над ув'язненими. З шостої ранку до одинадцятої вечора камерами лунала гучна музика: російський гімн, пропагандистські пісні Газманова, композиції про Донецьк і навіть суїцидні пісні.
Коли звук стихав, в'язні чули, як у сусідніх камерах відбуваються знущання. Звуки ударів та крики "На колени!" долинали з коридору. Окрема історія сталася з одним із затриманих українців, якого після доби допитів змусили співати російський гімн у коридорі. Так окупанти намагалися не лише зламати волю конкретної людини, але й деморалізувати інших в'язнів. Знущання та допити тривали.
- На черговий допит привели без пов’язки на очах. Там була відеокамера. Переді мною був чоловік невеликого зросту, з чорною бородою. Вдягнений у зелену форму з шевронами з російськими прапорами. Його цікавила моя проукраїнська позиція. Запитував, чому я не люблю Росію, чому я не хочу жити в Росії. І тут мене понесло так, що я вже не знала, правильно роблю чи ні, але розуміла, що на камеру він мене не битиме. Він мені казав: "Из-за таких, как вы, погибают наши мальчики! Я не могу вас отпустить, вы сгниёте у нас в тюрьме. Вам грозит от 8 до 20 лет за экстремизм". Спитав: "Ты хотела выехать в Украину?" Я відповіла: "Так, хотіла виїхати". На що росіянин сказав: "Нам такие не нужны". І на цьому все завершилося.
"Ідеш, і кожної миті чекаєш кулі в спину"
Звільнення відбулося без жодних пояснень. Одного ранку жінці просто наказали вийти з камери, одягли мішок на голову і вивели з будівлі. Дорогою до автомобіля їй навмисне вдарили головою об машину, супроводжуючи це знущальними коментарями. Погрози розстрілу та поховання в окопі продовжувалися всю поїздку до блокпосту російських загарбників.
- Наказали: "Говори: слава Росии!" Я промовчала. "Вон твоя ненька Украина! П*здуй!" Я з гордо піднятою головою пішла в сіру зону. Почула, як вони кажуть: "Что-то сильно гордо пошла. Давай ей кинем гранату в спину!" Хтось відповів: "Нет, давай лучше очередь пустим".
Шлях до українських позицій видався справжнім випробуванням. Жінка пройшла пішки близько 25 кілометрів під обстрілами "Градів", боячись навіть лягти на узбіччя через загрозу підірватися на міні.
- Останні кілометри було дуже важко. Зрештою, мене таки підвезла автівка до українського блокпосту. Там наші військові дали попити і печива, посадили у маршрутку. Так я доїхала до Запоріжжя. Вже там дізналася, що батьки і чоловік неодноразово приходили до росіян і намагалися дізнатися де я, щоб передати хоча б ліки від низького тиску. Щоразу їм говорили: «У нас такой нету». Моєму чоловікові пощастило виїхати з окупації 22 вересня 2022 року, бо наступного ж дня росіяни знову прийшли до нас додому, щоб забрати його воювати.
Ця історія — лише одна з тисяч свідчень про злочини російської окупаційної влади проти мирного населення України. Через мережу катівень, організованих на тимчасово окупованих територіях, проходять українці, єдиною провиною яких є любов до своєї країни та небажання миритися з окупацією.
Люди в полоні окупантів переживають фізичні та психологічні тортури, приниження та погрози. Але, як показує історія нашої героїні, навіть перед загрозою смерті українці зберігають гідність та незламний дух.
