Військовий Сергій Левашов — один із тисяч українців, які з початком повномасштабного вторгнення кинули все і повернулися з-за кордону захищати рідну землю. Уродженець села поблизу Мелітополя, він працював в Ізраїлі, коли розпочалася війна.
Історію свого повернення, військової служби та мрії про визволення Мелітополя чоловік розповів журналістам Суспільного.
— Село між Бердянськом та Мелітополем, кілометрів 35 від моря. Там жив та зростав. Вранці 24 лютого я був за кордоном, в Ізраїлі працював. З новин дізнався, зателефонував додому. Вирішили виїжджати.
Для Сергія питання "повертатися чи залишатися" навіть не поставало. Він одразу звернувся до українського консульства в Тель-Авіві. Дипломати швидко організували чартерний рейс. Через Польщу чоловік дістався України, де його зустрів молодший син Богдан.
Вже 7 березня, менш ніж через два тижні після початку вторгнення, Сергій поповнив лави Збройних сил України. Шлях додому був непростим: закриті кордони, скасовані авіарейси та постійна тривога за рідних. Але ніщо не змогло зупинити чоловіка, який прагнув захистити свою країну.
Бойовий шлях: від Вугледара до Курщини
Військовий досвід Сергія Левашова сягає часів Радянського Союзу, де він служив артилеристом. Цей досвід виявився надзвичайно цінним і дозволив йому швидко інтегруватися в сучасну українську армію, незважаючи на вік.
Після короткої підготовки Сергій потрапив на передову на Донеччині у складі 53-ї бригади. Спочатку він був головним сержантом взводу під Вугледаром, але згодом повернувся до своєї спеціальності артилериста і став мінометником.
— Працювали дуже сильно, спали, їли під мінометом. Доводилося випускати близько 200 мін на день.
Найважчі бої, за словами Сергія, були під Бахмутом. Пекельна спека, масовані атаки вагнерівців, постійні обстріли — все це стало справжнім випробуванням для українських захисників. Сергій воював в найгарячіших точках фронту: Андріївці, Кліщіївці, на залізниці перед Кліщіївкою та в самому Бахмуті.
Військовий шлях Левашова проліг через багато вогняних рубежів. У жовтні 2024 року його направили на Курщину, де він отримав серйозне поранення.
— 5 жовтня 2024 року на Курщині вночі ми змінювали розрахунок і потрапили під FPV, скиди з дронів були по нас.
Сильний вибух поранив Сергія в ногу, пошкодивши колінний суглоб. Від більш серйозних травм його врятували бронежилет та каска. Завдяки швидким діям побратимів, пораненого вчасно евакуювали.
Родина воїнів: коли захист України стає сімейною справою
Захист України для Сергія Левашова — це не лише особиста, але й сімейна справа. На фронті воюють обидва його сини та брат. Старший син спеціально повернувся з Канади, щоб стати на захист батьківщини. Молодший Богдан теж не залишився осторонь.
Всі троє родичів служать у штурмових підрозділах, що викликає у Сергія змішані почуття: гордість за їхню мужність і постійну тривогу за їхні життя.
— Найстрашніше, коли замість подарунка синові надсилаєш магазини від автомата.
Особливою є історія брата Сергія, який спочатку залишився в окупації. Маючи родину з дітьми, він не міг одразу покинути село. Але восени 2022 року, щойно з'явилася можливість, брат вивіз сім'ю до Дніпра і також вступив до українського війська.
Така самовідданість усієї родини Левашових — яскравий приклад незламності українського духу та готовності боротися до перемоги.
Мрія про повернення до Мелітополя
Сьогодні Сергій проходить довгий шлях реабілітації. Поранення в коліно вимагає серйозного лікування, але, незважаючи на це, він мріє повернутися до строю.
— Хотілося б повернутися, якби став би на ноги. Але поки довгий шлях реабілітації у мене буде. Щоб хоча б ходити без милиць.
Але найбільша мрія Сергія — повернутися до рідної Мелітопольщини. Вона пронизує всю розмову з ним і стає головним мотивом його боротьби.
— У мене досі така впевненість, що ми все одно повернемося на свою землю. Мелітополь, Бердянськ, узбережжя Азовського моря, це наші землі.
Історія Сергія Левашова — це не лише розповідь про мужнього воїна. Це історія про незламну любов до рідного краю, про готовність долати будь-які перешкоди заради свободи своєї землі. Вона нагадує, що за кожним українським містом і селом стоять люди, для яких ці міста і села — не просто точки на карті, а частина душі й серця, за які вони готові боротися до кінця.
Сергій та тисячі таких, як він, продовжують боротьбу за те, щоб українська земля була вільною, щоб прапор України знову замайорів над Мелітополем, Бердянськом та всім узбережжям Азовського моря. І ця віра, ця непохитна впевненість дає надію, що так і буде.
