Олександр Богомаз – греко-католицький священик з Мелітополя, продовжував проповідувати в окупації 9 місяців. Росіяни полонили та депортували його в Запоріжжя. На допитах питали чому не хоче перейти у московський патріархат та вимагали розкрити таємницю сповіді.

Про страх, віру та релігію в окупації Олександр розповів журналістам. На питання що буде після деокупації та як примирити тих, хто залишився та виїхав з Мелітополя священник також знайшов відповідь.

9 місяців проповідування в окупації

Олександр Богомаз залишався проповідувати в окупованому Мелітополі до самої депортації. Мотивація, за словами священика, проста – там залишилось багато людей, яких він не міг покинути:

- Люди, особливо старше покоління, говорили: «Ну ви ж нас не залишите? Ми самі – наші діти виїхали». І ми з командою людей з парафії, відвідували стареньких людей – лежачий, одиноких. Навіть якщо проскакивала якась думка: «Боже скільки це ще триватиме і скільки часу я ще тут маю бути?», ці люди не давали мені розплистись, дати слабину.

За перші тижні повномасштабного вторгнення церква спорожніла – мешканці почали виїжджати. Проте за місяць туди прийшли нові люди, які хапались за надію та яким було важливо відвідувати саме українську церкву. З вірянами, прийшли і волонтери.

Греко-католицька церква стала центром допомоги для всіх, хто звертався. Парафіяни разом з волонетрами облаштували кухню для бездомних та одиноких людей. 

Перший місяць повномасштабного – час такого піднесення самосвідомості мелітопольців та бажання служити ближньому. Це був час мітингів. Час демонстрації того, що ми є українці, ми не хочемо «руського миру» в Мелітополі.

 

Подолати страх

Згодом Олександр почав виїжджати у навколишні села: служив та привозив їжу багатодітних сім’ям, яким не було що їсти. Так чоловік зіхтовшувся з першими блокпостами. 

-        Страх був присутній постійно. Але я думаю, що цей страх він штовхав мене до того, що я більше молився – тільки божа благодать давала мені цей страх подолати. І так само почуття відповідальності. 

Це історія не тільки про страх, а й про сміливість. Окупанти зупинили Олександра на блокпості у селі Новомиколаївці, куди чоловік, завжди у підряснику, їздив служити. Тоді за священника заступився незнайомий чоловік, якого росіяни вже пропустили. Він зупинив машину, вискочив перед Олександром та сказав: 

«Ось я, стріляйте в мене, вбивайте мене – його не чіпайте»!

Окупанти були вражені та пропустили обох чоловіків.

 

Полон

1 грудня 2022 року до греко-католицької церкви навідуються окупанти. Це був час глобального ув'язнення неугодних режиму: 5 днів до цього депортували отця Петра Креницького, який служив в районі Нового Мелітополя, а греко-католицьких священиків з Бердянська тримали в полоні вже 2 місяці. 

- Вранці після служби ми снідали у нашій церковній їдальні. Я просто побачив, що бігає по двору «маски-шоу», вибивають двері. Через вікна не втікав, вийшов назустріч. Почув: «Руки вверх!», і мене повезли на допити.

Я греко-католицький священик – для них я червона ганчірка для бика. Для них це дуже неприємно, бо навіть автор гімну України, отець Михайло Вербицький – це греко-католицький священик.

 

На допитах у священника питали: звідки церква бере фінансування, чи підтримують зв’язок з українськими партизанами, передають дані присутності російської техніки в розвідку, чому не хочуть перейти у Московський патріархат. А також щодо діяльності благодійної організації  Української греко-католицької церкви «Карітас» в Мелітополі та Ордену Рицарів Колумба – всесвітньої католицької спільноти чоловіків, яку в Росії вважається терористичною організацією. 

- Від мене вимагали, щоб я відкривав таємницю сповіді. Зрозуміло, що я відмовився. Для священика таємниця сповіді є священна, і ніхто не може її розкрити. Це останнє, що вони вимагали від мене. І я думаю, що це теж була одна з причин депортації.  Всі ті, хто відмовився, були або депортовані, або ув’язнені.

 

Депортація та чудо у сірій зоні

Після допитів Олександра погрузили в машину та сказазали, що депортують. Зачитали вирок біля російського прапору під Василівкою, а далі: «Разворачивайся и иди к своим». 

- Коли я дійшов до села Кам’янське після Василівки сталось чудо. Перший військовий, якого я зустрів, виявився нашим парафіянином з Мелітополя. Фронт на протяжності тисячі кілометрів, і ми з ним не домовлялись, що я там буду «прогулюватись», і що він теж буде в тому місці. 

Військовий через командирів допоміг Олександру добратись до блокпоста на Степногірську. Далі поліція безпечно довезла священика у Запоріжжя. 

 

Спроби навчитись жити вільно

Коли Олександра привезли вже була ніч. Це був час блекаутів, і вулиці були неосвітлені. Священник зізнається: перше, що запам’ятав в Запоріжжі – це темрява. Друге – відсутність пропаганди:

- В Мелітополі, де можна було причепити якийсь пропагандистський слоган «Мы один народ» чи щось у тому роді, чіпляли. Тому мені навіть здалось, що українських прапорів, якоїсь мотиваційної патріотичної заохоти у Запоріжжі мало, а може навіть і бракує.

Священик зізнається: у Запоріжжі треба було навчитись вільно думати. В Мелітополі за 9 місяців Олександр звик завжди контролювати себе та не довіряти широкому колу людей.

- Треба було вчитись довіряти людям і не боятись думати. Було таке, що бачив як у маршрутці хтось читає українські новини. Перша думка: «Яка людина безстрашна». А потім я усвідомлюю, що перебуваю в Запоріжжі.

Є правда в тому, що ця територія окупації – це такий великий концтабір, де контролюються не тільки рухи людей, але так само і думки.

Зараз Олександр Богомаз працює помічником на парафії св. Архистратига Михаїла в Запоріжжі. Розповідає, що вона дуже схожа на першу побудовану каплицю у Мелітопольському районі. 

- Мені це відгукується. Є такі нотки дому, але очевидно, що моє серце тужить за містом. Я хочу додому, я хочу в Мелітополь.

Церква багато служить для молоді і військових. Особливу увагу також приділяють вдовам та матерям загиблих. Для них запорізька команда парафіян робить різні зустрічі, поїздки.        

 

Різниця між вірою та релігією в окупації

Російська окупаційна влада використовує релігію, як інструмент пропаганди. Наприклад, мелітопольський піп Максим Смирнов на недільній службі вирішив замінити проповіді на політінформацію. А у мелітопольському монастирі московські попи збирають гроші на вбивства українців.

Олександр розповідає, що єдина релігія, яка вільно почуває себе в Мелітополі зараз – це московський патріархат. 

- Їм не комфортні всі ті, що будуть проповідувати правду. Як віруючий, як християнин, я не буду казати те, що злодій прийшов у чужу хату, відібрав її та привласнив – добре. Віруючі люди не скажуть, що це добре. Тому вони не терпіли правди.

Всі інші релігії для окупаційної влади є терористичними. Їх майно привласнюють та використовують у своїх цілях:

-  Якийсь час наша церква стояла порожня, а зараз, за чутками, там російський «Червоний хрест». Якась їхня квазі-соціальна організація. Людям, які лишились, я сказав, щоб вони там навіть поруч не проходили, щоб не наражали себе на небезпеку. 

Є документ, згідно якого окупаційна влада Мелітополя проголосила всю власність греко-католицької церкви, на території, яка контрольована, своєю та націоналізувала. Це стосується не тільки Мелітополя. Ми мали власність і в інших селах та містах, які зараз в окупації.

Хоча Олександо переконаний, віра в окупації – стає тільки сильнішою:

- Ті люди, що там залишились на даний момент – вони є нашими. Це люди герої віри. Попри все не втрачають свої особистості та ідентичності не просто як українки, українця. А як людини – як вільної особи. Як божої дитини зрештою. І слава богу таких людей там досить є. 

Мені навіть здається, що наші люди, які на тимчасово окупованій території, вони більш віруючі, ніж люди тут. Навіть не те, що в Бога більше вірять, а вони більше чекають на повернення України в Мелітополь, в Бердянськ, в Токмак, ніж можливо наші люди тут у це вірять. Там люди більше це чекають, більше вірять. Мені так виглядає.

 

Що буде після деокупації Мелітополя

Зараз вже є соціальний конфлікти між людьми, які залишились в окупації та виїхали. Олександр переконаний у цій ситуації його завдання об’єднувати людей навколо любові до Бога та любові до рідної землі, рідного народу. 

- От подивіться Запоріжжя. Хіба в Запоріжжі немає людей, як чекають на руський мір? Отак чесно покладемо руку на серце. Очевидно, що є. Чи є в Запоріжжі люди, які ховаються від мобілізації і чекають не знати чого? Очевидно, що є. Чи є люди в Запоріжжі, які втратили своїх синів, доньок на фронті? Є. Чи є вдови? Є. Чи є сироти? Є. Чи є військові, які втратили кінцівки, віддали своє здоров’я? Є. Чи є жителі Запорізької області, які воюють? Є. Як тепер об’єднати людину, яка всю війну сиділа, не виходила з хати, з людиною, яка віддала своє здоров’я, втратила когось найближчого на фронті? Це дуже складно. Але сьогодні Запоріжжя в цьому плані тримається. Складно, але тримається.

Я думаю, що в Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Криму, Господь Бог дасть особливу мудрість священикам та політичній владі консолідувати суспільство. 

Ще однією соціальною проблемою може стати небажання людей повертатись в Мелітополь після деокупації. Це питання обговорювалось з Папою Риським під час телемосту з тими, хто за кордоном та в еміграції. Йому задали питання: «Що ви скажете людям, які виїхали за кордон з України, і тепер бояться повертатись. Чи треба їм повертатись?». 

- Святіший отець сказав, що молоді треба бути патріотами України сьогодні. Але не просто абстрактної України, нам треба буде відбудовувати Україну. Бо патріотизм починається з рідної хати, з рідної сім’ї. Я особисто спілкуюсь, мрію та заохочую, щоб ця молодь, яка виїхала – повернулась. Бо нам треба будувати нову Україну там в Мелітополі. Не таку, яка була до окупації – кращу. 

Тільки любов долає страх. Тільки любов. Особисто в мені – любов до тих людей, які були там, та до тих, хто залишився зараз. Любов до цих людей давала сміливості долати страх, залишатись в окупації з людьми. Я думаю, що любов в серцях людей, які виїхали, дасть сили подолати страх та повернутись. І служити, і будувати. Це буде чудо – повернення. 

Нагадаємо, російські окупанти вчинили безліч злочинів проти релігійних служителів на тимчасово захоплених територіях, включно з Мелітопольщиною. За даними Міністерства закордонних справ України, від початку вторгнення загинули 67 служителів різних українських церков і релігійних організацій.