Мешканка Мелітополя потрапила в полон за те, що фотографувала жовті стрічки і не хотіла отримувати російський паспорт.

Таких як Світлана (ім'я змінено задля безпеки, авт.) у Мелітополі окупанти називають «ждунами». Світлана не хотіла російського громадянства і вірить у те, що Мелітополь буде українським. Їй 50 років і вона працювала продавцем в одному з місцевих магазинів. Світлані заборонили в'їзд на територію РФ до 2069 року. До Мелітополя, де жінка прожила 25 років, їй шлях заборонений.

Розповідь депортованої до Тбілісі мелітопольчанки записала грузинська волонтерка для газети «Новое время».

Світлана за звичкою говорила дуже тихо.  «Я все ніяк не звикну, що тут скрізь і про все можна говорити голосно», - вибачалася мешканка Мелітополя. В окупованому місті не заведено висловлювати свої думки і говорити голосно. Там постійно потрібно думати, що і кому ти можеш або не можеш сказати. 

Деталі у проєкті «В’зні кремля».

Жовта стрічка

Щоб якось висловити свою незгоду з окупацією, Світлана брала участь у русі опору «Жовта стрічка». Ідея полягала в тому, щоб зробити фото зі стрічкою в кольорах українського прапора на тлі міста і викласти в телеграм.

- Це показує, що в Мелітополі залишилися люди, яким не подобається окупація, що ми чекаємо на повернення в Україну. У мене була невеличка стрічка з вінка, сантиметрів п'ять, ось її я і фотографувала.

Було страшно, але, напевно, злість була сильнішою. Це був мій протест. По всьому місту розвішані камери - я не знала, де саме. Тому просто фотографувала, де мені подобалося.

За півтора року мені вдалося назнімати кілька десятків фотографій. Я відсилала їх адміну в телеграм-канал, а він потім викладав.

За ці фотографії мене і затримали. Ще мені показували фотографії, які зробив якийсь хлопчик: виявилося, що ми з ним зробили знімки з різницею в кілька хвилин на одній і тій самій зупинці. Вони допитувалися, з ким я працювала, вимагали «явки і паролі». Я пояснила, що нікого не знаю - ні адміна каналу, ні цього хлопчика.

Я нікому не говорила, що роблю фотографії, навіть моя донька нічого про це не знала. Там зараз нічого такого не можна - навіть жовто-блакитні стрічки. Прибрали все, що нагадує про Україну: не тільки прапори, а й вивіски українською мовою - за таке ввели штрафи.

Це вважається «дискредитацією російської армії» і провокацією. Тому що всім людям має бути добре під Росією, а тут я зі своїм протестом. Вони вважають, що я вчинила злочин. А я шкодую, що мало встигла фотографій зняти. Так, було страшно, але я думала, що я супермен, не попадуся.

Я була впевнена і зараз вірю, що росіяни підуть і що Мелітополь повернеться в Україну. Тому що я так хочу. І так буде! - каже мелітопольчанка. 

 

Люди пропадали безвісти

Світлана розповідає, що мешкала в приватному будинку одна зі старою свекрухою, якій був потрібен догляд. Її чоловік помер ще до війни, а 17-річну доньку вона відправила до родичів в іншу частину України, бо після того, як у місто зайшла російська армія, «почалися грабежі та зґвалтування».

- Усе змінилося: стало багато військових машин, скрізь ходять патрулі - чоловіки в балаклавах і зі зброєю. Скрізь висять російські прапори, агітаційні плакати: «Ми за Росію, ми один народ».

На початку взагалі була жесть: люди зникали безвісти. Місцевого депутата, нашого знайомого, забрали влітку 2022 року. Через Міноборони насилу дізналися, що його звинуватили у «протидії СВО» і що він перебуває на території Росії, без жодної конкретики.

 

ФСБшні «вуха»

Розмовляти в місті треба обережно: ходять такі, у цивільному одязі, прислухаються, про що люди розмовляють між собою в транспорті, в магазині. І можуть потім забрати навіть за розмови з подружкою. Спочатку перевірятимуть, чи брав участь у протестних мітингах, які проводилися в Мелітополі, коли росіяни тільки зайшли, - таких людей дуже ретельно шукають.

- Коли мене затримали, я сама чула розмову співробітника ФСБ, він телефоном просив за кимось «походити і послухати, що говорить».

Ще тепер у держустановах, у різних відомствах, банках - скрізь посилена охорона, за елементарними довідками впускають мало не по одному, обшукують. Багато хто з місцевих співробітників держустанов звільнився - ті, хто не хотів співпрацювати.

З початку війни половина жителів Мелітополя виїхала. Зараз у місті залишилися, я думаю, здебільшого люди похилого віку і ті, хто змушений доглядати за ними. Тож цієї мерзоти, якій окупація подобається, у місті залишилося не так уже й багато, - ділиться спостереженнями Світлана.

За її словами, всі місцеві пенсіонери продовжують отримувати українські пенсії. Зробити переказ з однієї банківської картки на іншу можна через додаток у телефоні. До речі, українські пенсії отримують і ті, хто за окупантів.

Черги коло пенсійного фонду Мелітополя. Фото з росЗМІ

- А ось росіяни стали все частіше затримувати зарплати - іноді по два місяці. Ще зарплати урізають - ті, у кого спочатку було 200-250 тисяч, тепер отримують по 50 тисяч.

Я продовжувала працювати в магазині, але перестала кудись ходити - тільки дім і робота. Поруч не було ні рідних, ні друзів. Хтось поїхав, когось «закрили», тобто затримали.

Раніше ми могли говорити все, що хочемо, критикувати, скаржитися без наслідків. А зараз - боже упаси!».

 

Мелітопольців русифікують

Розмовляти українською мовою в Мелітополі небезпечно. За такими одразу встановлюється спостереження. Мешканці сіл, де розмовляють українською, пропонують вчити російську мову.

- До нас у магазин якось зайшла жінка з села, привіталася українською: «Добрий день!» Коли зрозуміла, що до своїх потрапила, поскаржилася, що нещодавно в сільраді їй сказали, що «пора переходити на російську».

Мелітополь був переважно російськомовним містом, але в навколишніх селах говорять українською. Я родом із Сумської області, там усі розмовляють українською, коли переїхала в Мелітополь, тут почала говорити російською. Ніякої проблеми з мовою тут ніколи не було - ні з російською, ні з українською.

...У мене характер такий - не можу стримуватися. Можу прямо сказати, щоб не хвалили при мені цю владу. Можу привітати українською. Я ж бачу, як люди реагують, коли я кажу українською «добрий день», «приходьте еще», «добре».

Наш Мелітополь я люблю - місто красиве, акуратне. Дороги чудові, парк шикарний. У нас онкоцентр будувався, росіяни його добудували і тепер видають за своє. Але вони й самі багато вкладаються, думають, що Україна сюди вже не повернеться.

Половина міста зараз - приїжджі. Це лікарі, медсестри, вчителі. Наших багато виїхало, відмовилися тут жити й працювати. Через це сильна нестача кадрів у держустановах.

У мене знайома працювала в держустанові, після окупації вона відмовилася виходити на роботу, послалася на вік і хвороби. Але її попросили підготувати персонал. І ось вона розповіла, що одна стажерка в неї - вихователька з дитячого садка, інша - перукарка. Дівчата по 20 років. А в міграційній службі я бачила на посаді дівчину, до якої я раніше ходила на манікюр, - згадує Світлана.

 

Підвал та ізолятор

Світлана розповідає, що після затримання у неї вдома провели обшук.

- Стрічку я їм сама віддала, у мене все одно була запасна. А так забрали два телефони і ноутбук. В одному з телефонів у мене і були всі ці фото зі стрічкою. Нічого з гаджетів потім не повернули.

З дому мене забрали і відвезли в підвал - із мішком на голові, скотчем на очах, у кайданках. Так роблять, щоб зламати людину морально.

У підвалі - холодина, темно, ти не розумієш, день зараз чи ніч, не знаєш, що з тобою буде. Годували - давали водичку і бутерброди.

Спали в підвалі на дерев'яному лежаку. На стінах підвалу були різні написи. Один мені запам'ятався: «Боляче, холодно і голодно».

Із підвалу іноді виводили на допити. На нас кричали, кричали, запитували: з ким співпрацюєш, давай контакти, скільки вас людей, чи донатили на ЗСУ... Запитували з приводу мого зниклого родича. Він, напевно, щось круте зробив, тільки тихо, тож я не знаю, що саме.

Через дві доби мене з підвалу відвезли в КПЗ, оформили мені порушення комендантської години. Порадили зателефонувати сусідці, щоб пригледіла за хворою свекрухою.

Вранці повезли до суду, там із порушенням комендантської години було ще чоловік п'ять. Усім цим людям поспіль виписували штраф у 500 рублів. Коли підійшла моя черга, оголосили вирок - 20 діб арешту. Мене відвезли в село Веселе, де розташований ІТТ (ізолятор тимчасового тримання). Там я ці 20 діб і просиділа. Там усе було як у в'язниці: щодня «шмон», одна година прогулянка, їжа за розкладом.

Зі мною в камері була жінка 45 років, яка сиділа вже дев'ять місяців, вона потім повісилася. Її взяли з якоїсь політичної причини - ми не обговорювали деталі, боялися.

Так родичі навіть не знали, де вона і що з нею: ув'язненим не дозволяють телефонувати з ізолятора. Ти сидиш і розумієш, що родичі божеволіють від занепокоєння.

Ще з нами сиділа одна дівчина, її засудили за «зраду батьківщини», оскільки до цього часу вона вже взяла російський паспорт, тобто була громадянкою РФ. Вона передавала українцям, де стоїть російська техніка. Її судили - все як годиться. Вона нічого не заперечувала. У підсумку їй присудили 14 років.

Коли минули 20 діб, за мною приїхали ефесбешники, забрали і знову повезли на допит. Протримали до вечора, відвезли в КПЗ і знову оформили порушення комендантської години. Вдруге мені дали вже 25 діб арешту. Знову відправили у Веселе. Це був психологічний тиск. Щоб я здала когось ще. Ти просто сидиш у ІТТ і не знаєш, що на тебе чекає. Мені говорили, що дадуть 25 років в'язниці, і я розуміла, що тоді більше не побачу доньку.

Мене запитували, чому я не поїхала. Я відповідала, що в мене в Мелітополі будинок, квартира - все тут, чому я маю їхати?! А вони: ну вам же тут не подобається!

Відсиділа я і ці 25 діб. Мене знову забрали в контору ФСБ, тримали до вечора, спочатку погрожували, що і на третій термін посадять, але потім раптом сказали, що якщо нормально поводитимуся, то зможу побути вдома, а не в ІТТ. Я пообіцяла, що буду сидіти смирно. Після цього кілька місяців мене справді ніхто не чіпав.

...Там безлад, декого місяцями тримають в ізоляторі, я знала жінок, які дев'ять місяців туди-сюди «каталися», поки вони вирішували, що їм пред'явити.

Думаю, що вони сподівалися, що я сама поїду. А я прочитала якийсь закон, що до 1 січня 2025 року люди з українськими паспортами можуть перебувати на території РФ. Тому я просто сиділа, раз можна. І ще я вважала, що скоро ми повернемося в Україну.

 

Депортація до Грузії

Про депортацію мені повідомили за тиждень. Приїхали ввечері чоловік шість у балаклавах, зі зброєю: «Ми до вас, нам треба вас повідомити». Дали мені папірець, що я підлягаю депортації з території РФ до 2069 року.

«Будьте готові з речами, ми приїдемо. Обмежень немає, беріть, що хочете». Ще тиждень я ходила на роботу. Свекруху до цього часу я вже поховала, квартиру залишила сусідці - просто ключі передала, нічого не забрала, не ховала, просто прибрала трохи. Усім сказала, що через три місяці повернуся.

Також я зв'язалася з волонтерами, щоб вони допомогли мені з поверненням в Україну, листувалася з організацією «Викрадені мелітопольці», яка допомагає таким же депортованим.

Коли за мною приїхали, то спочатку відвезли в МВС, зняли відбитки, фотографії зробили, знову підписали папірці про депортацію. Сумки перевірили, телефони забрали і віддали тільки на кордоні.

До кордону з Грузією їхали маршруткою. Зі мною було ще двоє: чоловік і дружина з Енергодара. Натомість конвою було вісім осіб. Спочатку нас везли в кайданках - і в туалет так водили, і каву пити. У туалеті вимагали, щоб ми не зачиняли двері. Так і доїхали до Верхнього Ларса. Поїздка зайняла близько 15 годин, ще чотири години - процедура на кордоні.

Із Тбілісі Світлана збирається в Україну - або до родичів, у яких є донька, або додому на Сумщину. Посольство України в Грузії зробило їй «білий» паспорт, з яким можна виїхати за кордон.

Світлані тепер доведеться все починати з нуля. Але вона впевнена, що скоро повернеться в рідний Мелітополь.