Після повномасштабного російського вторгнення та окупації значної частини територій, в числі яких є і Мелітополь, День Збройних сил України став особливою датою для нашої країни. 

Найкращі доньки та сини України ціною власного здоровʼя, а часом і життя, борються з російськими загарбниками. 

Команда ТРК-Мелітополь збирає історії воїнів, які власними зусиллями – часом надлюдськими – наближають перемогу України у жорстокій загарбницькій війні, яку розвʼязала Росія. Тому наше нове ексклюзивне інтервʼю – про ще одного героя сучасності 

25-річний Владислав Стоцький з позивним "Вогонь" – командир 2-го взводу 8-ї роти 3-го батальйону "Свобода" 4-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України "Рубіж". Військовослужбовець розповів, що його повʼязує з українським Мелітополем, до яких хитрощів вдаються окупанти на полі бою та багато іншого. 

Підступність окупантів

Розкажіть трохи детальніше про Ваш бойовий шлях? З чого і коли починали?

– Зустріли війну ми ще 26-го лютого 2022-го року курсантами. 24-го почалась повномасштабна війна, 26-го ми поїхали на позиції, це Харківська область, село Мала Рогань. Виставили наш курсантський підрозділ. Тоді війна трохи інакша була, ніхто не знав, де свої, де чужі. Був хаос, паніка. У нас був один вогневий контакт, якась ДРГ зайшла. Вони, видно, почули, що це наші, закидали гранатами. У нас два трьохсотих: начальник курсу та капітан. Це мій перший бойовий досвід. Ми пробули там більше місяця, ситуація врегулювалась, нас відправили вчитися у Львівську область, місто Золочів. Ми там повчилися. 

Потім відправили у Вінницю, довчилися ми вже там, отримали погони лейтенанта, випустились. І я пішов у в/ч 3018 місто Гостомель, бригада наступу "Рубіж". Перша моя літня ротація зі "Свободою", це 2023-й рік. Потім 2024-й рік, зима – друга ротація зі "Свободою". І це третя ротація – 2024-й рік, літо. Ну, нормально, повоював трохи. 

Про які військові операції, що Вам найбільше запамʼяталися, можете розповісти? Яка найважча ситуація, з якою стикалися під час служби?

– Ця остання ротація була найважчою. Кожна ротація, кожен раз, як ми приїжджали, російська армія вчилась, вона ставала технологічнішою. Перший раз, як  ми прийшли, оце курсантами, це був хаос, паніка. Далі, літня ротація – ми вже літали на дронах, а вони тільки освоювали, зʼявлялися у них розвідувальні дрони, FPV. Там одна FPVшка якщо десь пролетіла, ніхто не знав, що це. Зараз у них є все. Вони все вміють, все знають, все можуть. І в них повно ресурсів, вони можуть собі дозволити витрачати їх як хочеш, їм країна поставляє ще. Зараз вони озброїлись, звісно, дуже крепко. 

Чи помітили Ви за час своєї служби, наскільки росіяни змінили свою тактику на фронті? Які хитрощі вони застосовують на полі бою? 

– На попередній літній ротації була хитрість. Я сидів на позиції "Рута", вони використали МТ-ЛБ – це не бойова техніка, вона просто гусля котиться. Вони її начинили вибухівкою і відправили вперед. Ми бачимо, що їде техніка, там по ній відпрацювали, вона доїхала до наших позицій і вибухнула. Ми ж не знали, думали це штурм, а вони просто її начинили вибухівкою і під'їхали взірвали.

На цій ротації вони з дрона кидали гранати. Але граната, вона як виглядає? З чекою і поки ти її не відірвеш, не відпустиш ручку, вона не вибухне. А на тих гранах чеки нема, вусиків нема і бойок поставлений. Виходить, коли ти висмикуєш чеку, удар, відстріл гранати, потім вибух. А вони поставили її, вперли в бойок і виходить, ти коли рухаєш гранату, вона падає і вибухає. Отаких вони нам гранат на вхід накидали і "Комиш" вночі відкидав сітку і випадково зачепив цю гранату, трьохсотнуло його. Ми хитримо, але вони взагалі капец. Ну да, така війна. 

 

Про мобілізацію 

Чи є у вашому батальйоні не ті, хто доєднався до війська добровільно, а були мобілізовані? Чи легко вони адаптувалися у війську, чи є з ними якісь проблеми? І яке взагалі Ваше ставлення до нинішніх методів мобілізації? 

– Я служу в 3-му батальйоні 4-ї бригади "Рубіж", батальйон "Свобода". Свобода – це в прямому сенсі, свобода як вона є. Навіть якщо нам дають мобілізованих, привозять людей, виходить комбат Петро Кузик і задає питання всім: "Чи точно ви хочете йти до нас? Чи точно ви готові?". Всі, хто не готові, ми їх не беремо. У нас 99% – це ті, хто прийшли самі. Або навіть, якщо це мобілізовані, то вони погодились служити в нашому батальйоні. Ми не беремо, якщо не хочуть. А сенс це робити? В нас такі правила, так ми робимо. Я вважаю, що так правильно. 

По мобілізації я скажу так: це палка з двома кінцями. За один ти тримаєшся, а другий тебе б'є. В чому ці два кінці? Перше – війна триває, російська армія наступає. Далеко ходити не треба. Відкриваємо Deep State Map, дивимося фронт – ми кожен день втрачаємо територію, кожен день. Кожен день у нас є втрати. 

По книжці має бути, щоб наступаюча сторона переважала обороняючу в три рази. А вони (росіяни, – ред.) переважають в 10, в 20. Ну, по-моєму, все логічно, що ми відступаємо, по-моєму, все логічно, що ми програємо. 

Того нам треба люди, щоб стояв фронт, треба поповнювати втрати. Це одна сторона. Інша сторона, що це такі методи. Ну, ті, хто хотіли, йшли добровольно, вони, на жаль, ну, ви самі бачите. Зараз до кого не підійди, ніхто не хоче служити, яка там війна. Навіть за те інтерв'ю – його подивилось 900 000. Є такі люди, які подивились, ну, і що там, воєнний щось розповідає, щось там поплакав. Ну, є такі люди. І така переважаюча більшість. Я їду в таксі, кажу: "Як у вас по блокпостах, нормально?". "Та що мені ті блокпости? Я там купив собі". 

Ну, а що робити, блін? Якщо не мобілізувати людей, фронт посиплеться, дойдемо до Києва. І що тоді? Війна буде програна. Да, такі шляхи. Я ж кажу, палка з двома кінцями. Те, що ми робимо, це, звісно, неправильно. Взагалі, з усіх моральних норм це неправильно. Ну, якщо це не робити, то ми втратимо країну. 

 

Як допомогти військовим 

Скажіть, чи є якісь нагальні потреби саме у вашому батальйоні, з якими могла допомогти наша аудиторія?

– Так, є нагальні потреби. Ми зараз збираємо на сім дронів "Веприк". Це наземні дрони логістичні на гусениці. Для чого вони потрібні? В нього висока вантажопідйомність. Щоб забезпечити позицію, хтось має в руках принести мішка з продуктами, з водою, з БК. Вдень ніхто не ходить. Всі ходять в темряві, вночі в плащах. Має донести продукти. І це ж він так може за ніч сходити не на багато позиції. Це не 100 м, це ходити 1,5 км і більше. Так, плюс нести з собою вагу, а броня, автомат – це доволі важко. 

Якщо поранення, цей же дрон під'їжджає туди, не ризикуючи чиїмось батьком, сином, дядьком, чоловіком, нічиїм життям не ризикує, привозить продукти, забирає пораненого чи двухсотого, не дай Боже, і їде назад. Це безпечно. Дрон, скільки б вони не коштували, вони не вартують людського життя. Якщо можете допомогти, допоможіть, будь ласка. Це реально збереже комусь життя. 

Задонатити ви можете за цими двома посиланнями: банка monobank або ПриватБанк. 

Що б Ви порадили цивільним громадянам, які хочуть допомогти армії? На що варто звернути увагу і акумулювати свої сили? 

– Хто хоче – шукає можливості, хто не хоче – шукає причини. Допомогти можна як хочеш. Продукти, консервація... Заходиш до погребу бабусі, там куча консервації, її ніхто не їсть. Якщо є можливість, ці консерви відправте на фронт, повірте, вони там в банках склянних до фронту не поїдуть, їх там розподіляють в пакет. 

Нам огірки мариновані кидали просто в обрізаній пляшці. Вони, звісно, були пожмакані, але це були огірки за 60 діб на позиції, це для мене була взагалі розкіш. Окопні свічки, консерви, не обовʼязково грошима. Можна плести сітки, може хтось шарить в радіодеталях, в радіоелектроніці. Знайти хто робить дрони, допомогти поплавити ці схеми, поробити батарейки. В них зараз потреба. Треба брати себе в руки і робити.

Я знаю, в церкві є цілий цех, бабусі там шиють військову форму, сітки, камуфляжі, рукавиці, теплий одяг, шкарпетки. Дивишся на її руки – бабусі 95 років, вона мене обіймає і каже: "Синку, дякую вам". Я кажу: "Та вам дякую, 95 років, ну як?". Вона каже: "Все нормально, поки я жива і можу ходити, я буду робити". Ну то, українці, майте на увазі.

 

Популярність, яка надихає

Сотні тисяч людей дізналися про вас після інтервʼю відомому українському журналісту Юрію Бутусову. Чи змінилось якось ваше життя після того, як Ви певним чином стали медійним?

– Змінилось, життя перевернулося з ніг на голову. У мене Інстаграм розривається, соцмережі розриваються, Ютуб розривається. У Фейсбук там бабусі, дідусі пишуть: "Я памʼятаю тебе ще маленьким, ти у мене за поросятком бігав. Боже, який… Владік". Коротше, всі пишуть, все позитив. І волонтери зʼявилися. Каже: "Чувак, ти мене змотивував жити. Я тут живу в Києві, далекий від війни, я подивився твоє інтервʼю – ти мене змотивував жити та працювати далі". Мені так приємно. 

Виходжу надвір – люди теж пізнають: "О, ти давав інтервʼю, красавчик", руку жмуть. Ну, це дуже приємно. Нещодавно теж вийшли з дружиною, йшли тренуватися, брали каву і дівчина перед нами мою дружину питає: "Можна Вашого чоловіка обійняти?". Обіймає мене, починає плакати. 

 

З Мелітополем в сердці

Яким було Ваше життя до того, як Ви стали на захист країни? Що Вас повʼязує з Мелітополем, який зараз тимчасово окупований військами РФ?

– 2019-й рік в/ч 3047 НГУ місто Житомир. Пішов на контрактну службу, потім поступив в Національну академію Національної гвардії України у Харкові вчитися на офіцера і там познайомився з одногрупником, побратимом *** (імʼя товариша не називається з міркувань безпеки, – ред.), він з Мелітополя. І він каже: "Владос, приїжджай в Мелітополь, потім поїдемо на море, Кирилівка, поїдемо нормально проведемо час". Ну, і що, курсантське життя, треба і відпочивати. 

Поїхав я зимою. Приморський Посад. І зимою море гарне, капець. MLT Burger – це реально найсмачніші бургери, які я їв. В центрі готель "Мелітополь" – ми там кімнати винаймали. Літом приїжджав. У Кирилівці познайомився з дружиною своєю. Всім з Мелітополя, привіт! Дуже, звісно, неприємно, що так…

Я був у Мелітополі. В будь-якому місті, в якому я був, воно залишилося у мене в серці. У мене за нього теж переживання. І також болить. І за той Мелітополь, і за тих людей я також йду воювати. 

 

Про що мріє "Вогонь"

Чим взагалі займалися до того, як почали навчатися військової справи? Чим захоплювалися? На кого навчалися? 

– Взагалі ходив на бокс, кікбоксинг, боротьбу. Всі бойові контактні єдиноборства – це було моє все. А вчився я у Житомирському інституті медсестринства, зараз він Житомирський медичний інститут на професію зубний гігієніст, асистент стоматолога. Закінчив його, чотири роки після 9-го класу. Пішов працювати по професії. І щось у мене не вийшло, пішов до армії.

А чи будуєте Ви плани на життя після війни? 

– Звісно. Сім'я, дитина. Хочу мирного життя, процвітання. Чесно, хочу змінити країну. Я можу і хочу. Ми маємо розквітнути. Все має бути чесно, прозоро, має бути така країна, в якій хочеться жити і хочеться народжувати дітей. І, знаєте, як в Ізраїлі, всі мають бути як одне ціле. Отак має бути. І я думаю так буде. Я для того докладу зусилля.